Поміркувавши деякий час над тим, якою має бути провідна думка вступу до роздумів про Декалог, я врешті зупинився на образі винограднику. Вино в біблійній мові – це символ радости, а виноградник – країна щастя. Євангеліє твердить, що виноградник – наша спадщина, місце, куди помістив нас Бог. Подарував його нам. Це дуже гарна метафора, яка насправді стверджує: БОГ СТВОРИВ НАС ДЛЯ ЩАСЛИВОГО ЖИТТЯ.
Де ж цей виноградник? Країна щастя, отой виноградник, – це світ, що оточує нас, і саме в ньому маємо шукати щастя. Однак, щоб досягти мети, мусимо дотримуватися певних правил. Євангеліє навчає, що перебування у винограднику пов’язане з потребою дотримуватися закону. Якщо людина не робитиме цього, виноградник може перетворитися на пустелю. І тоді те, що мало бути радістю, стане прокляттям. Замість веселощів з’явиться смуток. Правила, які панують у винограднику і стоять на сторожі доброго щасливого життя, називаються заповідями, і тільки таке їх розуміння має сенс. На жаль, правду кажучи, ми рідко саме так ставимося до заповідей. Загалом трактуємо їх як деспотичні закони, які Бог придумав, накинув людям і яких без жодних дискусій наказав дотримуватися. Якщо цього не робимо, стаємо в Його очах винними, наче злочинці. Ми можемо бунтувати, можемо ті чи ті заповіді відкидати, але все одно знаємо, що в наших стосунках з Богом щось негаразд – адже діємо проти Його волі. Саме так це виглядає на практиці, саме таким чином чимало християн ставляться до заповідей. Проте такий погляд майже цілковито знищує їхній сенс, не дає змоги зрозуміти, якою насправді є їхня суть і що в них є даром для людини.
За своїм первинним значенням слово “заповідь” означає “вислів-наказ”[1]. Уже тільки через це заповіді опиняються в програшній позиції. Бо хто ж любить, щоб йому щось наказували? Накази завжди обмежують нашу свободу, а кожна людина прагне мати її якнайбільше. Якщо ж вона навіть відмовляється від якоїсь її частини, то воліє вирішувати це сама, а не залежати від рішень інших осіб. Ми не любимо, коли хтось нам щось накидає, обмежує нашу свободу або каже, що нам робити, що можемо, а що мусимо. Погоджуємося на це лише в тому разі, якщо знаємо, що той хтось має над нами якусь владу.
Є два види влади. Перший – це влада, яка базується на силі. Влада, за якою виразно проглядається загроза використання насильства: слухаюся, бо боюся; боюся наслідків. Другий – це влада, що ґрунтується на авторитеті: слухаюся, бо довіряю тобі. Яким видом влади, на Вашу думку, Бог володіє над Вами? Це влада сили чи влада авторитету? Підкоряємося Йому цілком добровільно, чи, може, під упливом прихованого насильства? Пошукаймо в собі відповіді на таке запитання: «Чому я, властиво, слухаюся Бога?
Чи тому, що довіряю Йому, чи через те, що боюся Його? Відчуваємо, що правильною є відповідь “слухаюся, бо довіряю”. Але чи це насправді так? Чи дійсно такою є правда нашого серця? Можливо, нам просто важко визнати, що слухаємося Його зі страху, а не тому, що так безмежно й радісно довіряємо Йому…
З іншого боку, чому Бог узагалі щось нам наказує? Чому дав нам заповіді? Чому каже: чини, не чини, дій, не дій?.. Можемо підозрювати таке: якщо хтось нам щось наказує, то це означає, що хоче нас використати, хоче мати якусь користь з того, що ми діятимемо згідно з його волею. Використовує владу, яку має над нами. Невже Бог дав нам стільки наказів і встановив так багато заборон, бо чогось від нас потребує? Чи, слухаючись Його, ми приносимо Йому якусь користь?
Для ставлення людини до Бога характерна певна двоїстість: з одного боку, тужимо за Ним, прагнемо Його, потребуємо, хочемо довіритися Йому, бажаємо Його опіки, хочемо вірити Йому, а з іншого – у нашому серці живе недовіра: запитуємо себе, чи Він справді веде нас найкоротшою дорогою до щастя, чи часом, обмежуючи нашу свободу, не хоче в нас щось відібрати, узяти щось собі… Бог не такий. Йому справді нічого від нас не треба. Нічого. Дуже важко в це повірити, бо тільки-но дозволимо такій думці оселитися в нашій свідомості, уся наша релігійність (тобто власний спосіб переживати й практикувати віру) може перевернутися з ніг на голову… А тимчасом це – найглибша правда Євангелія: Божу любов ми отримуємо задарма – Бог здатен любити без взаємности з боку людини. Він нічого від нас не вимагає, нічого нам не наказує. Бог не має над нами жодної влади, якою розпоряджався б на підставі сили, що нею володіє. Бог не погрожує наслідками, не каже, що покарає нас, якщо житимемо так, наче Його нема.
Зрештою, достатньо подивитися навколо. Чимало людей поряд з нами – знайомі, сусіди, друзі, родичі – живуть саме так і нічого особливого з ними не діється. Деколи навіть здається, що вони щасливіші, ніж ті, які стараються жити, шукаючи Божої волі.
Чому сприймаємо Бога таким чином? Чому в наших очах Він і далі постає тим, хто обмежує нашу свободу, тим, хто викликає в нас неспокій чи навіть страх? Чому це так? Дати відповідь на це запитання, звичайно, складно, але істотну її частину становить правда про те, що ми завжди дивимося на Бога крізь призму наших батьків. Я навіть сказав би, що коли намагаємося спрямувати свій зір у бік Бога, то наш погляд завжди проходить крізь батьків. Вони (чи радше їхній образ у нас) стоять між нами й Богом. Чому це так? Бо батьки – це перші важливі особи в нашому житті. Дитина вчиться оцінювати, ким є кожна наступна “важлива особа”, дивлячись на власних батьків, порівнюючи її з ними. На наше ставлення до всіх “важливих”, тобто до людей, що стоять понад нами, завжди накладає відбиток тип взаємин, які ми мали зі своїми батьками. Це стосується й особливо “Важливої Особи” – Бога.
Самі можете це перевірити, порівнявши образ батьків, насамперед – хоча це може видатися вам дивним – матері, з образом Бога, який носите у своєму серці. Чи очікування й прагнення, почуття провини й обов’язку, страхи, які ви відчуваєте щодо матері, щодо батьків, не є, випадково, дуже подібні до того, що тепер приписуєте Богові?
Батьки завжди люблять своїх дітей. Завжди. Але завжди також, слід додати, люблять так, як уміють. А це “вміють” іноді означає, що їхня любов є слабкою, неповноцінною, недосконалою, що обмеження, які батьки накладають на нас, якоюсь мірою служать нашому добру, але водночас є путами, які нас сковують і від яких добре було б звільнитися, щоб отримати можливість піти власним шляхом. Якщо хочемо бути дорослими, мусимо звільнитися від “обіймів” батьків – не можна їх відкидати, але треба від них віддалитися. Наприклад, першою й найважливішою умовою, яка свідчить про здатність людини жити подружнім життям, є її спроможність відірватися від своїх батьків, від своєї родини. Щоб жити з іншою особою, не можна залишатися дитиною, не можна постійно бути прив’язаним до тих, що дали нам життя.
Ми цілком несвідомо великою мірою переносимо образ наших батьків на Бога. Унаслідок цього заповіді сприймаємо як перешкоди на шляху зростання, як кайдани, що сковують, обмежують нас, не даючи стати дорослими, тобто вільними й незалежними. Неможливо безкарно подолати цю перешкоду, бо батькам і – у результаті – Богові протистояти нелегко. Мусячи, однак, вибирати між відмовою від свободи, власних прагнень і очікувань, з одного боку, і протиставленням правилам, які встановив для нас Бог, з іншого, часто віддаємо перевагу свободі. Невід’ємною частиною цього вибору є, на жаль, почуття провини. Чинимо згідно з власними думками, бо переконані, що це добре для нас або що не можемо діяти інакше, але водночас почуваємося жахливо винними перед Богом.
Бог нічого не забороняє нам. Бог нічого нам не наказує. Ніколи не вчиняє насильства над нашою волею. Він має над нами рівно стільки влади, скільки ми Йому дозволяємо мати, і більшої не домагається, бо вона Йому не потрібна. Він – ризикну це сказати – ліпший від наших батьків. Його любов ідеально безкорислива. Заповіді – це не накази, які Він вигадав, бо так сприймає дійсність і хоче, задля власного доброго самопочуття, щоб ми також так дивилися на світ, на себе й на Нього. Заповіді – це правила, які діють у винограднику. Це правила, що панують у країні щастя. Закони щасливого життя. Ніхто не зобов’язаний жити згідно з ними – не зобов’язаний, але їх порушення призводить до наслідків, про які говорить Євангеліє. Не мусимо жити відповідно до цих правил, але, не живучи так, нищимо наш виноградник, перетворюємо його на пустелю…
Найважливіші правила, які ми отримали, містяться в Декалозі. І саме на них я хотів би спробувати поглянути, але не як на зібрання заборон і наказів, а як на джерело вказівок, як жити таким чином, щоб наше життя ставало родючим виноградником – країною щастя.
[1] Давньоєврейською “заповідь” – “міцва” (“веління”, “наказ”), що походить від дієслова “лецавот” – веліти, наказувати. – Прим. пер.