Вхопити стерв’ятника за дзьоба

Вам здається, що це звучить підло і жорстоко? Іноді матері, які приходять за порадою, звинувачують мене в тому, що використовую холоднокровний чоловічий підхід до справи. Кажуть: «Добре Вам, батькові, казати, нехай дитина ходить голодною. Ви сидите на роботі і не мусите дивитися їй у вічі». Відповідаю цим матерям, що розумію їх. Ми з дружиною намагаємося по черзі «тягнути за килим», тільки-но трапляється нагода поділитися цим обов’язком. А на закиди, що я холоднокровний і сухий, усміхаюся і пропоную запитати в моїх дітей, чи вони так думають. Ми зі Сенді «тягнули за килим» і дозволяли нашим пташенятам падати впродовж усього життя – і скидається на те, що це їм зовсім не зашкодило. Чому? Бо ми дуже сильно любимо їх, і вони знають про це!

«Тягнути за килим» – це не покарання або помста. Ми не робимо цього, щоб продемонструвати свою владу над дітьми або наголосити, що ми важливіші за них. «Тягнемо за килим» з любов’ю (деколи це вимагає від нас величезної самопожертви, бо завдає нам чималого болю). Було б набагато легше тільки обіймати, гладити і розпещувати дітей, але це не навчило б їх відповідальности й обов’язковости, яка знадобиться їм у майбутньому, щоб упоратися з вимогами й проблемами життя. Рано чи пізно діти перестануть потребувати ваших пестощів, натомість відповідальність, до якої ви їх привчали, буде потрібна їм упродовж всього дорослого життя.

Люблю також думати про те, що «тягнути за килим» – це добрий спосіб наслідувати Того, хто найліпше вміє використовувати практичну дисципліну: нашого Господа. Маєте рацію, Він навчав підставляти другу щоку, але водночас дуже часто хапав бика за роги і доводив справу до кінця. Він був увічливий та співчутливий, і водночас рішучий та безпосередній, коли «тягнув за килим», як у випадку Петра, Якова та Івана, багатого юнака та інших[1].

Саме в цьому полягає практична дисципліна – у переході до дій, у хапанні бика за роги (точніше кажучи, у хапанні наших малих стерв’ятників за дзьоби) і в тому, щоб робити це люб’язно, зі співчуттям. Немає ліпшого способу продемонструвати любов.

Пригадую одну родину, якою маніпулював п’ятирічний Тод. «Тягнути за килим» було для них зовсім неприйнятною ідеєю, особливо для мами.

Тод був улюбленцем сім’ї і, як багато наймолодших дітей, дуже вередливим. Любив тільки деякі речі, особливо якщо йшлося про їжу. Любив картопляне п’юре, але не любив смаженої або печеної картоплі. Любив налисники, покладені на тарілці поряд, але не любив, коли їх клали один на одного. Хлопець був дуже вибагливий і трохи нагадував перфекціоніста.

Тож коли сім’я збиралася за столом, щоб поснідати, пообідати чи повечеряти, нерідко траплялися суперечки і сварки. Старші брат і сестра Тода зазвичай з’їдали те, що їм давали, але не він. Родинну трапезу хлопчик міг легко перетворити на маленьку війну.

Тодів батько не поділяв синового вередливого підходу до налисників чи картоплі. Його колись виховували так, що не можна було озиватися, якщо до нього не зверталися, до того ж мав робити те, що наказано, і крапка. Мати дитину, яка бунтувала, коли йшлося про таку просту річ, як з’їсти чи не з’їсти подану страву, було понад його сили. Чоловік бив кулаком по столу і вдавався до терору. Але все одно рідко домагався того, щоб син з’їдав свою порцію.

Я спробував допомогти цим батькам, порадивши їм дати дітям право вибору. Пояснив: сімейний стіл – це ідеальне місце, щоб діти самі вирішили, чи хочуть їсти. Я допоміг їм виробити і втілити в життя просту стратегію.

Того вечора до столу подали смажену курку. Тод кинув на неї оком, втягнув носом повітря й сказав: «Я цього не їстиму! Не люблю курки!»

Мама була здивована, але не повторила свого звичного виправдання-прохання: «Любий, звичайно, що любиш, адже щойно минулого тижня ти з’їв дві порції курячого м’яса. До того ж на тебе чекає улюблене полуничне тістечко, якщо з’їси курку».

Раніше я пояснив мамі, що таке виправдання-прохання непотрібне і навіть шкідливе, бо анітрохи не допомагає. Тож мама спокійно забрала Тодову тарілку, підійшла до смітника і одним рухом долоні позбулася синової вечері.

Я не знаю, що діялося тоді в голові Тода, але, можливо, він подумав: «Мама таки не витримала. Не раз казала, що я доводжу її до шаленства, так воно врешті й сталося. Завжди наголошувала, яка дорога їжа, а щойно викинула мою вечерю в смітник».

Чи були мамині дії занадто радикальними? Чи мала вона обговорити це з Тодом і спробувати його переконати? Вона вже неодноразово намагалася це зробити. Вірю, що її вчинок був правильним. Такі дії завжди впливають на дітей, які не їдять того, що їм дають. Вони мають право вибору: їсти або ні, і це вчить їх бути відповідальними. Якщо воліють вередувати і демонструвати невдоволення, мають знати, що до кінця дня не отримають ніякої їжі чи ласощів. Можуть встати з-за столу, піти бавитися, вчитися, робити все, що й завжди – покарання не буде. Але є дисципліна. І ця дисципліна каже: «Мама і тато більше не підкуповують тебе, не мають наміру сперечатися, кричати чи стукати кулаком по столу. Просто не бавляться більше у твою гру. Якщо не хочеш їсти – вечеря закінчена: не буде тістечок, солодощів чи ще якихось ласощів. А буде лише «на добраніч» і завтрашня зустріч за сніданком».

Наступного дня Тод з’їв один з найбільших сніданків у своєму житті. Після свого першого героїчного вчинку (кажу «героїчний», бо знаю, чого їй це коштувало), мама почала дозволяти Тодові вибирати, що їсти, але без вередування. І життя в сім’ї неймовірним чином змінилося на краще.

Якщо батьки настільки відважні, щоб «потягнути за килим», то дають дітям шанс зробити вибір – правильний або неправильний. Як на мене, дім має бути першим місцем, де можна робити добрий або поганий вибір, і останнім, де дитину карають за хибне рішення. Я спостеріг, що в дуже багатьох сім’ях батьки піднімають галас через дрібниці. Не варто говорити різко, підвищувати голос або давати потиличника чи серйозного прочухана за розлите молоко або розсипані спагеті. Треба дати дитині ганчірку і сказати кілька лагідних слів про те, що в житті трапляється всяке.

Звичайно, діти не завжди вважають, що «тягнути за килим» і дотримуватися принципу дії замість слів – це справедливо і правильно. Вони чудово вміють пробуджувати почуття провини, сперечаються, наче досвідчені юристи. Але батьки мусять рішуче визначити правила поведінки і пояснити дитині: якщо порушить їх, то «потягнуть за килим».

Наприклад, батьки часто скаржаться, що їхні діти псують іграшки. Якщо бачите, як малий Брендон зі всіх сил намагається знищити відеоприставку, мусите її просто спокійно забрати. Звичайно, хлопець може розплакатися, але ви доможетеся кількох речей: збережете іграшку і покажете синові, що забавки ламати не можна. А ще важливіше, що таким вчинком підтримаєте вдома лад і навчите Брендона поважати свої і ваші речі.

Відібрати в малої дитини іграшку, яку вона намагалася зламати, – це не покарання. Такий вчинок не означає: «Не люблю тебе», «Мені байдуже до тебе». Він означає: «Не можу дозволити тобі псувати іграшок. Вони дорого коштують і не можна їх нищити лише тому, що в тебе виникла така забаганка».

А що робити, коли дитина фактично вже зіпсувала іграшку (або щось інше)? Якщо вона отримує гроші, найліпше змусити її заплатити за нову забавку. Це черговий приклад того, як використати кишенькові, щоб навчити дитину відповідальности. «Тягнути за килим» не означає заподіяти дитині якусь кривду. Але якщо дитина завдяки цьому усвідомить, що погані рішення й погана поведінка б’ють по кишені, то зможе завчасу відчути смак дійсности.


[1] Очевидно, йдеться про ті епізоди з життя Ісуса, коли Він, спілкуючись із учнями та іншими людьми, піддавав їх певним випробуванням. Пор.: Мт. 14:28-31; Мт. 17:1-8; Мт. 19:16-22. – Прим. пер.

Попередній запис

Не вимагайте поваги – заслужіть її

Наступний запис

Практична дисципліна – найскладніший з усіх методів