Мудрість, яку ми осягаємо, дивлячись в обличчя смерти, полягає у відмові володіти часом, звичайно щодо майбутнього, але певним способом і щодо минулого. Я вважаю, що смерть очищає нас і щодо того минулого, яке ми намагаємося, так би мовити, накопичити в собі. Звичайно, минуле треба зберігати у своєму серці, однак лише для того, щоб воздавати хвалу Богові. Тоді його треба пам’ятати, як закликає нас уся Біблія: псалми, будь-яка ізраїльська молитва є пам’яткою. Однак пам’ять про минуле – щось цілком протилежне ностальгії, яка не дає нам від нього відірватися. Це – дар любови, це – святкування. З нашого минулого треба зробити літургію: до речі, на небі ми справлятимемо літургію з нашого минулого, й минулого усього спасенного людства.
Мені дуже подобається фраза Жака Маритена про те, що на небі «ангели оповідатимуть нам історію». Історію космосу, а найбільше історію людства: історія людської свободи – це щось таке складне, таке багате, що навіть із допомогою усіх святих на небі, де всі люди стануть прозорими одні для одних у Божій любові й зможуть одні одним про себе ніби розповідати й підносити до Бога велику літургію історії, нам усе одно потрібен буде світ ангелів. Є таке, що лише ангели бачать і лише вони зможуть оповісти. Спочатку все, що передувало історії людства, усю історію космосу до появи людства, гігантський позалюдський космос. Ангели – господарі космосу; вони дадуть нам знання про нього: справді, ми не зможемо зрозуміти космос, не зрозумівши невидимого світу. Й ангели дадуть нам знання про нього. На небі ми здійматимемо до Бога літургію минулого світу, але не як ностальгійну пісню, не як бажання повернутися в минуле, а як свято благодати, як пам’ять, яка оновлює, воздаючи славу. І вже відтепер ми мусимо це робити. Як і вчитися проживати певний «обов’язок непередбачування» (Жак Рив’єр), тобто певну форму покладання на Провидіння, коли ми приймаємо нашу смерть і те, що над майбутнім ми не владні; ми також повинні прийняти певне неволодіння минулим.
Щодо цього я можу навести надзвичайну мудрість засад чернечого життя, якими я керуюся і які зобов’язують нас практично нічого не зберігати, і не лише не мати особистої власности, а й відмовлятися від реліквій минулого. Упродовж семи років навчання ми що півроку міняли келії. Тому нас дуже заохочували до того, щоб не зберігати надто багато архівних документів, листів, фотографій… Я завжди відчував якусь незручність перед бажанням зафіксувати час. Нема нічого сумнішого за фотографії, якщо вони, як я вже казав, не служать прославлянню Бога, Який вічний і перебуває тільки в теперішньому. Інакше це жахливо, бо вони показують «непоправні удари часу», як казав Расін, вони змушують нас побачити нашу смертність і дивитися на неї ностальгічно, тобто дуже по-язичницьки, так ніби час непоправно «втрачено».
У чернечому житті закликають якнайповніше звільнитися від слідів минулого, щоб зрозуміти, що минуле присутнє в нас, бо воно нас сформувало. Воно сформувало нас для вічности. Саме так воно присутнє; не як минуле, а як частина теперішнього. Я сьогодні такий, який є, тому що був такою-то дитиною, таким-то юнаком, таким-то молодим хлопцем, тому що я пройшов тими дорогами, а не іншими. Однак якщо я починаю гнатися за своїм минулим як таким, то потрапляю в безнадійну й водночас зачаровану спіраль «пошуків утраченого часу». Не можна віднайти втрачений час, навіть якщо наша пам’ять через якесь відчуття або якусь фотографію як спалах вихоплює і відновлює нам минулу подію. Проте такий досвід отруйний. Він виділяє отруту неприйняття смерти, бо ж моє минуле в мені й переді мною. Що ж таке врешті моє минуле, якщо не люди, яких я зустрічав? Та хіба ж ті люди не є моїми супутниками у вічності? І навіть якщо я втратив їх з очей, то віднайду поруч із Богом. Отож вони не проминули. Минуле – це етапи життя, яке проминає і яке треба прийняти таким, яке воно є. Не треба намагатися його зафіксувати й знову переживати в уяві. У намаганні переживати своє минуле, у ностальгії за ним є щось таке нездорове, як неприйняття старости. У цьому є стільки поганства, як і в маніпулюванні майбутнім, намаганні збудувати собі забезпечене майбутнє.
Така поведінка, що виникає в нас мимовільно, показує, як мало ми євангелізовані. Коли мені доводилося рвати дорогі мені старі листи друга, бо вони належали до пройденого етапу мого минулого, я наважувався на це лише після того, як казав собі: «Мій Боже, та ж це звільняє! Ці люди живуть; а ті, що вже померли, тепер біля Тебе й більш живі, аніж я! Залишмо минуле у Твоїх руках; ми віднайдемо його біля Тебе, у Твоєму вічному теперішньому і там ми його святкуватимемо». Та зовсім інше, коли зустрічаєшся з кимось і згадуєш той чи той момент минулого, щоб воздати славу Богові, бо тоді ми входимо в теперішнє Бога. Однак якщо усе це, навпаки, аби відчути чуттєву, проте цілком отруйну хворобливість ностальгії, то це щось згубне, що гризе нам душу. І ностальгія за минулим, і планування майбутнього – кожне по-своєму краде в нас теперішнє, а теперішнє – це Бог. Бо ж Бог у теперішньому й лише в теперішньому. Втрачаючи теперішнє, ми втрачаємо Бога, бо ми вже не там, де насправді розігрується наше життя.