Ми живемо, розмовляємо, й життя та світ навколо нас крутяться так, ніби ніхто не помре. Навіть якщо люди знають, що мають померти, то все одно поводяться так, ніби цього ніколи не станеться. І тому будують плани на майбутнє. Мені дуже подобалося в практиці Церкви те, що принаймні донедавна в офіційних документах ніколи не йшлося про майбутнє, а коли не можна було цього уникнути, як, наприклад, тоді, коли оголошували якесь зібрання, то Учительський Уряд використовував формулу «Deo volent», тобто «як Бог дасть». Я завжди трохи дивуюся, коли чую якісь розмови про майбутнє, навіть із вуст пастирів Церкви. Я думаю: та ж як так, християни (чи юдеї, бо і одні, й інші мають ту саму надію), хіба ми знаємо, чи буде в нас ще час? Насправді ми не можемо говорити про майбутнє. Аристотель дуже влучно сказав, що нема науки про події, які настануть, про майбутні ймовірні події, що можуть відбутися, а можуть і не відбутися. Можна будувати прогнози, однак прогноз не є істиною, а всього-на-всього припущенням. За означенням майбутнє не є об’єктом науки, бо наука займається доконечним, а майбутнє лише можливе, і тому, не відбуваючись у теперішньому, воно залишається у своїй загадковій можливості.
До речі, Христос сказав нам у Біблії: «То не ваша справа знати час та добу, що Отець поклав у владі Своїй» (Дії 1:7). Щоразу, коли таке суспільство, як наше, проектує себе з упевненістю в майбутнє, воно певним чином здійснює чин заперечення Бога. Певне прогнозування є природним, однак прогнозування, яке може бути хіба що правдоподібною гіпотезою, швидко стає для всіх цілковитою впевненістю. Втім, спробуйте перевірити, чи збулися прогнози. Надзвичайно цікаво читати старі газети. Це не має нічого спільного з історією, бо історію пишуть уже після подій. Здалеку вони видаються дуже логічними. Проте коли читаєш, що під час цих подій писала преса, розумієш, що це дуже далеке від тієї історії, яку розповідають згодом. Відзначаєш, що людина щоразу входить у майбутнє з цілковитим незнанням цього майбутнього, і голова її сповнена хибних ідей. Смішний приклад – як у 1900 році уявляли життя в 2000 році. Інколи те чи те збувається, але дуже багато в чому ті, хто гадав, ніби передбачив майбутнє, помилилися. Чому? Бо вони вважали, що майбутнє визначається теперішнім, яке їм здавалося цілком відомим. Бажання визначати майбутнє – це бажання не звертати уваги на смерть. А жити перед лицем смерти – це погодитись із тим, що майбутнє не в твоїх руках.
Перебуваючи з хворими на рак, я мав змогу переконатися, що тим людям, яких вважають «приреченими» на смерть, а «приречені» є всі ми (просто вони це відчувають трохи сильніше), дуже розумно жити з дня на день, тобто жити теперішнім в усій його повноті, не проектуючи себе в майбутнє. А ми проектуємо себе в майбутнє тому, що забуваємо про смерть. Ми живемо майбутнім, тобто не переживаємо повноцінно теперішній момент; ми настільки занурені в плани на майбутнє, що теперішнє тікає від нас.