Має бути кращий спосіб відпускати своїх зрілих синів і дочок, і, безумовно, він існує. Батьки мають обов’язок розкрити долоню і відпустити доросле пташеня на волю, щоби воно почало власне життя. Але, на жаль, на перешкоді незалежності часто стає не відмова батьків надати її, а небажання незрілих синів та дочок її прийняти. Вони не мають жодного наміру дорослішати. І навіщо це їм? Гніздечко просто надто комфортне. Їжа приготована, температура відрегульована, одяг випраний і рахунки оплачені. Немає стимулу зіткнутися з холодним світом реальности, і вони зовсім не хочуть зрушити з місця. Дехто навіть відмовляється працювати. Вони живуть наче борсуки, чуваючи (і гуляючи) цілу ніч, а тоді відсипаючись півдня. Вони сидять удома, слухаючи електронну музику і чекаючи на брязкіт посуду в кухні. Три місяці брудна білизна і ще бозна-що купою лежать під ліжком. Життя безтурботне, хоча й нудне. І навіть коли вони виїжджають на деякий час, то неминуче розтрачають всі гроші і волочаться додому на обід, їхні батьки нагадують мені чоловіка з новим бумерангом. Усе було б добре, якби він не зійшов з розуму, намагаючись викинути старий.
Кілька років тому я отримав листа від матері одного з таких вічних утриманців. Дозвольте мені поділитися тим, що вона запитала і як я відповів:
П. Ми маємо 21-річного сина, який досі живе вдома. Він не хоче скорятися нашій владі і порушує всі правила, які ми запровадили як мінімальні стандарти поведінки. Він вмикає своє стерео так голосно, що це зводить мене з розуму, і повертається щоночі після першої години. Я знаю, що він потребує свободи, але турбуюся про молодших дітей, які пробують безкарно чинити те саме, що їхній великий брат. Як би ви збалансували права й привілеї цього молодого дорослого з нашими сімейними потребами?
В. Вольовій 21-річній дитині вкрай важко далі жити вдома, і така ситуація буде чимраз тривожнішою з кожним роком, що минатиме. Потреба незалежности і свободи в таких випадках майже завжди конфліктує з батьківськими сподіваннями й бажаннями. Небажання сина поважати ваші розумні вимоги – безперечне свідчення того, що йому треба починати власне життя. Також поганий приклад, який він дає своїм молодшим братам і сестрам, – це дуже серйозне питання. Гадаю, що йому настав час спакувати речі. Щонайменше, він має зрозуміти, що його подальше проживання вдома залежить від певних умов. Або він живе за правилами, або переселяється в гуртожиток Асоціяції молодих християн.
Я знаю, що важко виселити звиклих до рідної оселі сина чи дочку. Вони подібні на пухнастих маленьких цуценят, що крутяться за дверима, чекаючи на тарільчик з теплим молоком. Як можна крикнути «Ша!» на когось такого нещасного і нужденного? Але якщо дозволити їм лишатися вдома рік за роком, особливо, якщо вони не мають жодних кар’єрних цілей або зневажливо ставляться до інших, ви будете лише плекати безвідповідальність та залежність. Це не любов, навіть якщо вам здається, що це так.
Отже, ми погодилися, що незалежність і свободу слід надавати тим, хто вже досягнув до завершальної стадії юности. Але як це зробити? Аміші виробили унікальний підхід, їхні діти перебувають під дуже жорстким контролем своїх батьків у дитинстві. Вони з малечого віку дотримуються суворої дисципліни і непорушних стандартів поведінки. Однак, коли дітям минає шістнадцять років, настає період, який називають «румспрінга». В одну мить зникають всі обмеження. Вони дістають свободу пити, курити, залицятися, одружуватися чи лякати своєю поведінкою батьків. І деякі використовують цю нагоду. Однак більшість – ні. Їм навіть дають право покинути спільноту амішів, якщо вони захочуть. Однак, якщо вони залишаться, то мусять жити відповідно до соціяльного порядку. Здебільшого вони приймають свою родинну спадщину – не тому, що мусять, а тому що вирішують так самі.
Хоча я в захваті від амішів і багатьох їхніх методів виховання дітей, мені таки здається, що концепція румспрінги надто блискавична. Якщо за один день позбавити дитину суворої опіки і дозволити їй цілковиту свободу, це буде запрошенням до анархії. Те, що цілком можливе в контрольованому середовищі краю амішів, перетвориться на справжню катастрофу для решти нас. Я бачив, як сім’ї дарували «миттєве повноліття» своїм підліткам, а згодом дуже шкодували про це. Вислід був такий самий, коли Європа раптово відкликала свій уряд з африканських колоній. П’янкий дух свободи часто спонукав до кривавих революцій.
Я переконаний, що краще почати відпускати своїх дітей ще в дошкільному віці, надаючи незалежність, яка відповідає їхньому вікові і зрілости. Коли дитина зможе зав’язати шнурівки, їй треба не дозволяти, а, саме так, вимагати цього від неї. Коли вона може вибирати собі одяг, то має робити власний вибір, у розумних межах. Коли вона може безпечно дійти до школи, дайте їй право робити це. Щороку більше відповідальности і свободи (це речі невіддільні) треба давати дитині, щоб остаточне звільнення наприкінці юности було лише невеличкою, остаточною відмовою від влади. Принаймні, це теорія. На практиці все може бути набагато складніше.
Хай як би ви не передавали стерно влади – її основу – своїм дітям, це завдання має завершитися до двадцяти, максимально до двадцяти двох років. Чекати довше, означає спонукати до революції.