Відповіді на запитання_5

Чи існують, на вашу думку, невіруючі люди, які є повноцінними особистостями? У чому ви бачите принципову відмінність між віруючим і невіруючим?

Передовсім, невіруючих узагалі немає. Нікого! Кожна людина приходить на світ з вродженим відчуттям віри. Різниця лише в тому, що хтось усвідомлює і формулює свою віру як світогляд, а інший вірить інстинктивно. І коли йому вже ой як сутужно, тоді він «видає іскру». Але невіруючих немає. Тому людина, що не має релігійного світогляду, може бути повноцінною особистістю. Бо в ній ці релігійні струми все одно живуть.

Мало того, вона вбирає їх з традицією, з літературою. Навіть у нашому суспільстві, яке було формально атеїстичне, все одно «дифузійно» все це проникало: через Достоєвського, через Толстого, через Гоголя, через поезію, через музику. Весь спадок вітчизняної і іноземної культури підживлював і делікатно формував цей напіврелігійний смутний світогляд. Усе одно людина, не усвідомлюючи, вірить у те, що життя має сенс. Вона відчуває це. Вона може це наче інстинктом відчувати. Якщо цього не було б, вона взагалі не змогла б жити.

Інша справа – роздумувати над цим, створювати людські розумні визначення, втілити і віддзеркалити всю цю тайну. Це цілком інше. Зрештою, наведу вам смішну аналогію. Дитина гріється на сонці, їй тепло і приємно. А фізик не лише гріється, а з’ясовує, які елементи присутні в Сонці, як далеко воно від Землі тощо. Але обоє отримують світло від сонця.

Ми всі – діти Божі. Лише одні це знають, а інші є наче сироти. Але це умовне сирітство. Ми маємо Отця. Ми всі брати і сестри лише тому, що маємо Отця, а не тому, що ми походимо від мавпи чи від якоїсь іншої шанованої тварини. Цього не досить, цього аж ніяк не досить.

Інквізитори катували людей і убивали їх. Хрестоносці йшли поклонятися Гробові Господньому, і по дорозі вогнем і мечем нищили людей іншої віри. Всі вони чудово знали першу заповідь Христа «Не вбий». Як це можна пояснити?

Насамперед, це не перша Його заповідь; по-друге, це заповідь не Христа, а Мойсея; Христос, звичайно, її освятив і підтримав. А по-третє, такий уже «досконалий» наш людський розум. У лапках «досконалий». Бо люди, які тягли своїх співгромадян на гільйотину, прекрасно знали, що таке «свобода, рівність, братерство». Люди, які казали, що «людина йде як господар своєї неозорої батьківщини», теж усе прекрасно розуміли. Слова і вчинки в людей дуже часто розходяться.

Це, звичайно, трагедія, і нічого доброго в цьому немає. І все ж факт розриву залишається в кожному разі.

Чому Христос умирав такою страшною, страдницькою смертю та ще й з підлою зрадою?

Ось у цьому й полягає відкуплення. Для того, щоб Вище могло наблизитися до нас і стати поряд з нами, Воно мусило страждати! Бо в нашому світі, де панує зло, все світле обов’язково страждає! І Він іде на це, і тому разом із нами переживає все: самотність, нерозуміння, біль, страждання, смерть. Коли ми говоримо про Бога, що Він безпристрасний, що це космічне Начало, яке не знає, що таке людська мука, – хрест нагадує нам про те, що Він знає, що Він разом з людиною, що Він входить у потік нашого болю, для того, щоб додати нам мужности, твердости, щоб ми могли випростатися і встати – нехай як нам важко.

Тому Його страждання є межові, максимальні страждання. Ви маєте це розуміти: що делікатніша людина, то вона чутливіша, то вразливіша, то болісніша для неї зустріч зі злом, брутальністю, жорстокістю. А Той, хто є чистим абсолютно, – незмірно страждає! І не думайте, що Його страждання – це лише Голгофа, це лише хрест. Страждання – це все життя серед нас. Життя в людстві, життя з людьми – це хрест Христа…

Шановний отче Олександре, які Ви бачите можливості для відновлення істинної духовности наших людей? Я б додав: і нашої молоді.

Для християнина тут лише одна відповідь: ми маємо вернутися до традиційних духовних вартостей, на яких виростала культура в нашій країні і культура всіх передових країн світу. Без цих підвалин ми будуватимемо на піску. Я не кажу, що треба пропагувати релігію. Саме слово «пропаганда» мені огидне. Воно наполовину змішане з брехнею. Ми можемо лише свідчити про свою віру, а кожна людина може добровільно щось приймати і щось відкидати. Жодного нав’язування. Бо Бог – це свобода. Дух – це свобода. Духовність – це свобода. Любов – це свобода.

Чи можете собі уявити примусову любов, як в романі Бєляєва під назвою «Володар світу»? Про людину, яка винайшла апарат, яким можна було викликати будь-які почуття. І ось, прагнучи закохати в себе дівчину, він спрямовував на неї той апарат, і вона прожогом, на злам голови, бігла до нього. Але ж любови не було, а була робота машини. Ви такої любови не хотітимете. І віри такої нам не треба. Все прекрасне має бути вільне.

Християнська догма стверджує: поза Церквою нема спасіння. А в Талмуді сказано: праведники всіх народів мають місце в Царстві Небесному. Хіба в цій фразі не міститься більше наближення до істини?

У християнській традиції є такі самі слова, як у Талмуді. Але тут справа ось у чому. Що означає теза, що поза Церквою нема спасіння?

Треба уточнити терміни. Спасіння – наближення людини до вищого, божественного життя. І тому Євангеліє не є чимось особистим, приватним, а це – сила, яка зв’язує людей воєдино.

Будь-яка традиція, у тому числі талмудична, має на увазі так само спільноту, яка арамейською називається кенішта, що ми, по суті, перекладаємо грецькою як еклесія – церква. Спасіння Бог дав у Старому Заповіті теж не окремо Аврааму, як персональній особистості, а дав спільноті. Спільнота завжди була об’єктом і суб’єктом спасіння. І Христос заснував спільноту. Чому сказано, що поза Церквою нема спасіння? Бо духовний розвиток людства має існувати не як приватна справа лише окремих осіб, а як щось, що об’єднує людей, – ось тоді все відбувається гармонійно. Це відповідає нашій людській природі.

Попередній запис

Відповіді на запитання_4

Наступний запис

Відповіді на запитання_6