Ті, що зазнали абсолютного болю, – це ті, хто найбільш обережний щодо вживанням шаблонних фраз про страждання. Ознайомлення з таємницею страждань виносить людину поза сферу ідей і зрештою породжує німоту або щонайменше небажання втішити страждаючого словами, бо втішити можна тільки через становлення єдності із страждаючим. Джон Говард Гріффін
За три роки Свого публічного служіння Божий Син привселюдно демонстрував Свої емоції. Будь-хто міг прийти до Ісуса з проблемою страждань. Будь-хто міг піти за Ним, і, спостерігаючи за Його реакцією на хворих і нужденних людей, піти з чіткою відповіддю на запитання: «Що відчуває Бог щодо мого болю?»
Але Ісус звичайно не залишився на землі, а Церква більше двох тисяч років існувала без видимої присутності Христа. Зараз ми не можемо полетіти в Єрусалим, найняти авто і призначити особисту зустріч з Ним у готелі Царя Давида. Як же бути з нами, з тими, хто живе сьогодні? Як можемо ми відчути Божу любов?
Автори Нового Заповіту, ніяк не звикнувши до факту вознесіння Ісуса, зверталися до цього питання з очевидною наполегливістю. Вони пропонують дві основні думки.
Одна з них записана в Римлян 8: «Дух допомагає нам у наших немочах; бо ми не знаємо, про що маємо молитись, як належить, але Сам Дух заступається за нас невимовними зідханнями». Євангелія показують Бога, Який поруч, Бога, Який прийняв людське тіло і чув людські зітхання вухами людини; Послання показують Бога зсередини, невидимого Духа, Який перебуває всередині нас і допомагає виразити наш невимовний біль.
Оскільки я пишу про біль і розчарування, то отримую листи від людей, які виливають у них свої особисті зітхання. Мені добре відоме відчуття безпомічності, коли не знаєш, про що молитися, і як мені здається, це інколи трапляється з кожним Християнином Як молитися за безвихідний шлюб, який здається демонструє тільки застій, а не розвиток? Чи за батьків дитини, в якої виявили кінцеву стадію раку? Чи за Християнку в Непалі, ув’язнену за її віру? Про що ми можемо просити? Як ми можемо молитися?
В Римлян 8 виголошується добра новина, що нам не потрібно розуміти, як молитися. Нам потрібно тільки зітхати. Коли я читаю Павлові слова, мені на думку спадає образ матері, яка налаштовується на безсловесний крик свого малюка. Я знаю матерів, які за роки свого досвіду навчилися розрізняти голодний плач і плач про потребу уваги, або плач при болю в вушках і при болю в животику. Для мене ці крики зовсім однакові, але не для матері, яка інстинктивно розпізнає значення безпомічного плачу дитини.
Дух Божий має значно чутливіші, аніж навіть у такої мудрої матері, джерела. Павло каже, що Дух мешкає всередині нас, виявляючи ті потреби, які ми не можемо висловити, і виражаючи їх через мову, яку ми не здатні збагнути. Коли ми не знаємо, про що молитися, Він заповнює ці пробіли. Очевидно, Бог теж тішиться цією ж нашою безпомічністю. Наша слабкість дає шанс Його силі.
З цієї причини – через нову близькість із співчутливим Богом, що живе в нас, – Ісус сказав Своїм учням, що насправді це добре, що Він йде. «Бо як Я не піду, – каже Він, – Утішитель не прийде до вас» (Івана 16:7). Тепер Святий Дух живе в нас, як особистий доказ Божої присутності. В іншому місці Він названий «завдатком», гарантією кращих прийдешніх часів.
Але Святий Дух – це тільки Дух: невидимий, швидкий, як вітер, Його неможливо торкнутися. А небеса чекають десь там далеко, у майбутньому. А як щодо тепер? Що може переконати нас фізично і візуально в Божій любові тут на землі?
Друга відповідь Нового Заповіту зосереджена навколо «тіла Христового», таємничої фрази, яка використовується в ньому більше, ніж тридцять разів. Павло особливо зупиняється на цій фразі, як підсумковому образі Церкви. Коли Ісус вознісся, Він делегував Своє служіння недосконалим і незграбним чоловікам і жінкам. Він прийняв роль голови Церкви, залишивши завдання, які мають виконувати руки, ноги, вуха, очі і голос, своїм дивним, ексцентричним учням – а також нам з вами. Французький поет Поль Клаудель висловився про цю зміну наступним чином: «Від часів Втілення, Ісус має тільки одне бажання: заново прожити людське життя, яким Він жив. Ось чому Йому потрібні додаткові людські створіння, люди, які дадуть Йому шанс почати все заново»[1].
Уважне перечитування всіх чотирьох Євангелій показує, що ці нові умови були задумані Ісусом вже давно. Він знав, що Його час на землі короткий, і Він проголосив місію, яка пішла далі навіть Його смерті і воскресіння. «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її» (Матвія 16:18).
Рішення Ісуса діяти, як невидима голова величезного тіла з багатьма членами, впливає на наше сприйняття страждань. Це значить, що Він часто покладається на нас, щоб ми допомагали одне одному впоратися. Вираз «тіло Христове» добре пояснює те, що ми покликані чинити: представляти в тілі те, яким є Христос, і особливо потребуючим.
Апостол Павло напевно задумав щось схоже на цей процес, коли писав наступні слова: «Він нас потішає, щоб змогли потішати й ми тих, що в усякій скорботі знаходяться, тією потіхою, якою потішує Бог нас самих. Бо поскільки намножуються в нас терпіння Христові, так через Христа й потішення наше намножується» (2Коринтян 1:4-5). І впродовж всього свого служіння Павло активно впроваджує цей принцип у практику, збираючи поживу для жертв голоду, посилаючи помічників у проблемні регіони, сприймаючи дари віруючих, як дарунок від Самого Бога.
[1] Цитата з Бреннана Маннінга. Лев і Ягня: Невтомна ніжність Ісуса. Олд Таппан, Нью Джерсі: Флемінг Х. Ревелл/Вибрані Книги, 1986. С. 77.