Ніщо так не об’єднує окремі частини тіла, як больова система. Інфікований ніготь на пальці ноги сигналізує мені, що палець важливий орган, він мій і потребує уваги. Якщо ви наступите мені на цей палець, я можу закричати: «Та це ж я!» Я знаю, що це я, тому що в цей момент ваша нога знаходиться на моєму больовому сенсорі. Біль визначає мене, дає мені певні обриси.
Вовки відомі тим, що відгризають одну зі своїх ніг, у випадку якщо вона німіє, відморожена під час зимових холодів. Оніміння втручається в єдність тіла; очевидно, вовки не сприймають цю кінцівку як те, що належить їм.
Пригадуєте дитину, яка відгризла власні пальці? Нездатна відчувати біль, вона не мала гострого відчуття, що ці пальці належали їй і потребували захисту. Алкоголіки і люди, що страждають на проказу, діабетики і інші, хто має проблеми із чутливістю, стикаються з постійними проблемами, намагаючись зберегти контакт зі своїми кінцівками.
У моїй роботі з паном Брендом, я особливо почав усвідомлювати, наскільки життєво важливо для тіла відчувати біль. У людському організмі кров’яні тільця і лімфа стрімголов мчать до місця будь-якого стороннього втручання. Тіло припиняє всіляку неважливу діяльність і турбується про пошкодження. І в центрі цієї спільної, об’єднаної реакції знаходиться фізичний біль.
Біль є тим самим механізмом, який змушує мене припинити робити те, що я роблю в даний момент, і звернути увагу на поранений орган. Це примушує мене припини грати в баскетбол, якщо я потягнув гомілку, змінити взуття, якщо воно надто тісне, звернутися до лікаря, якщо в мене продовжує боліти живіт. Коротше кажучи, найздоровіше тіло – це те, яке відчуває біль своїх найслабших органів.
У той же спосіб ми, члени тіла Христового, повинні вчитися звертати увагу на біль решти частин тіла. Роблячи це, ми стаємо втіленням воскреслого тіла Христа.
Д-р Пол Бренд розробив цю ідею, як ключову частину своєї власної філософії:
«Окремі клітини організму змушені відмовитися від своєї автономії і навчитися страждати одне з одним, перш ніж зможуть репродукуватися і виживати ефективні багатоклітинні організми.
Той самий Дизайнер пішов далі, щоб створити людську расу з новою і вищою метою. Будуть співпрацювати не тільки клітини одного тіла; окремі особистості однієї раси тепер перейдуть на новий рівень суспільної відповідальності, до нового виду стосунків поміж собою і з Богом.
Так само як у тілі, так і в новому типі стосунків, ключ до успіху лежить у вмінні відчувати біль. Кожен з нас тішиться, коли тіло функціонує гармонійно. Але ми можемо тільки сумувати, дивлячись на стосунки між чоловіками і жінками. У людському суспільстві ми страждаємо, бо не достатньо настраждались.
Стільки горя в цьому світі пов’язано з егоїзмом одного живого організму, який просто не дбає, коли інший страждає. У тілі ж, коли одна клітина чи група клітин росте і процвітає за рахунок інших клітин, ми називаємо це раком і знаємо, що якщо дозволити цьому поширюватися, тіло приречене на загибель. І єдиною альтернативою для раку є абсолютна вірність, відданість кожної клітини тілу, і голові. Сьогодні Бог закликає нас вчитися від нижчих створінь і просуватися до вищого рівня еволюції, а також бути учасником цієї спільноти, яку Він готує для спасіння світу»[1].
Крики і шепіт
Для нас було б набагато легше просто уникати людей з погребами. Проте служіння нужденним – це не питання вибору для Християн, а повеління. Ми – ви і я – є частиною Божої реакції на об’ємні страждання в цьому світі. Як тіло Христове на землі, ми вимушені йти, як це робив Він, до тих, кому боляче. Так діяв Бог впродовж усієї історії людства.
Середній Схід, Південна Африка, Північна Ірландія – все це гучні крики болю тіла Христового. Ганебні вчинки декого з Християнських лідерів. Бідність країн третього світу. Чи прислухаємося ми до них, чи чуємо їх, чи реагуємо? Чи може ми стаємо глухими і ігноруємо ці больові сигнали, практично жертвуючи частиною тіла Христа? Не всі крики болю такі віддалені: деякі з них чуються з кожної церкви і кожного офісу. Безробіття, розлучення, вдови і вдівці, прикуті до ліжка, бездомні, літні люди – чи звертаємо ми увагу на них?
Християнська церква, на загальну думку, впродовж віків виконувала дещо незрозумілу працю, діючи як тіло Христове. Інколи вона здавалась самим мучителем (інквізицією, релігійними війнами). Але в своїй посвяті людській свободі, Христос і надалі покладається на нас, щоб ми звіщали Його любов світу. І незважаючи на свої невдачі, Церква справді частково відгукнулась. У кожному важливому місті Сполучених Штатів ви можете знайти лікарню з такими назвами, як Лютеранський Центральний госпіталь, Лікарня Христа, Святої Марії, Доброго Самарянина, Лікарня Хрестителя. Ці установи, часто функціонуючи як світські бізнес-проекти, беруть свої початки від осередку віруючих, які вірили, що зцілення є частиною їхнього поклику в тілі Христовому.
У такій країні, як Індія, менше трьох відсотків населення називають себе Християнами, але самі Християни несуть відповідальність більше ніж за вісімнадцять відсотків здійснюваних медичних послуг. Коли ви кажете слово «Християнин», індійському селянину – який ніколи раніше можливо й не чув про Ісуса Христа – перша асоціація, яка спадає йому на думку, може бути образ лікарні чи медичного автомобіля, який зупиняється в їхньому селищі один раз на місяць, аби надати особисту медичну допомогу в ім’я Христа. Звичайно, це ще не повна Євангелія, але зовсім не поганий початок.
У країнах Заходу більша частина охорони здоров’я здійснюється іншими секторами, але в більшості великих міст виникла нова проблема – бездомні. Чи прореагує наше суспільство на крики болю мільйонів бездомних, які проводять ночі в міських парках, під залізничними мостами, чи сплять на решітках опалювальних мереж? І ще раз, Церква була серед перших, хто прореагував, організовуючи притулки і безкоштовне харчування.
Я отримав копію листа від жінки з Гранд Репідс, яка відчула на собі цілющий дотик тіла Христового в дещо меншому масштабі, один на один. Сім років вона служила своєму чоловікові, відомому церковному музиканту, хворому на хворобу Луі Геріга. Він помер, і в першу річницю його смерті вдова надіслала лист з подякою багатьом його друзям у церкві. Ось частина цього листа:
«Відколи з’явилися перші симптоми хвороби, більше восьми років тому, ви оточили нас любов’ю і підтримкою. Ви приносили нам радість численними записками, листами і листівками, деякі з них були веселими, деякі проникливими, деякі просто теплими і турботливими, але всі без винятку цінними для нас.
Ви відвідували нас і телефонували, часто з далека… Багато хто з вас готував і приносив нам смачнючі страви, які живили як наш дух, так і наші тіла. Ви робили покупки для нас і виконували доручення, ремонтували поламані і зношені речі, тоді як ваші мусили зачекати. Ви мили і чистили від снігу наші доріжки, приносили нам пошту, виносили сміття. Ми мали можливість відчувати себе частиною наших церковних служінь, бо ви записували їх для нас. І ви приносили нам подарунки любові, надто численні, аби перерахувати всі, але які зігрівали наші серця довгий час.
Ви «лікували»… і навіть ремонтували зуби просто в нас вдома. Ви робили геніальні речі, які значно спростили життя для нас обох, такі як «куртка від кашлю» і сигнальний вмикач, яким міг користуватися Норм аж до останніх днів свого життя. Ви ділилися з нами місцями з Писання, а дехто з вас перетворив на служіння молитву за тих, хто регулярно приходив до нас, аби провести дихальні лікувальні процедури. Ви допомагали йому почуватися так, ніби він і далі є важливою частиною музичної індустрії і церковного музичного служіння.
А як ви молилися!!! День за днем, місяць за місяцем, і навіть рік за роком! Ці молитви підтримували нас на плаву, піднімали нас в особливо важкі моменти, давали нам силу, яка була б неможлива для людини, і допомагали нам самим звернутися до Божих ресурсів. Одного дня ми зрозуміємо, чому не відбулося остаточне зцілення Норма тут, на землі. Але ми точно знаємо, що він був з нами значно довше і в кращому стані, аніж зазвичай інші жертви хвороби Луі Геріга. Любимо – це не достатньо сильне слово, щоб сказати вам, що ми до вас відчуваємо!»
Я міг би повернутися до Частини 4 («Як я можу справитися з болем?») і показати, як ці люди, що відвідували одну з цією вдовою церкву, інстинктивно робили все, що я рекомендував в цій книзі. Вони стали Божою присутністю для неї. Саме завдяки їхній люблячій турботі вона не мучилась сумнівами про те, чи любив її Бог. Вона могла відчувати Його любов у людському дотику тіла Христового, її помісної церкви.
[1] Дороті Кларк Вілсон. Десять пальців для Бога. Гранд Репідс, Мічиган: Зондерван, 1989. С. 145.