Протягом одного лиш обіду Ісус збурює всіх гостей: «Хто ж це Такий, що прощає й гріхи?» (Лк. 7:49). Це запитання передбачає найлогічнішу відповідь: «Хто може прощати гріхи, окрім Бога Самого?…» (Лк. 5:21). А для того, щоби Бог міг відпустити гріхи, їх необхідно спокутувати відповідно до Закону. Тож Ісус присвоює Собі божественне, а не людське право; таким чином Він «зловживає» владою.
Однак саме це зловживання нівелює відстань між притчею і реальною зустріччю в домі Симона. З владою відпустити гріхи грішниці Ісус поводиться так, як Бог; і Він це робить тому, що визнає ту віру, яку від самого початку мала грішниця в Його владу відпускати гріхи. Якщо вона, дізнавшись про Його перебування в домі Симона, побігла купити коштовні пахощі і здолала всі перешкоди, то це тому, що її підтримувала незламна віра: Ісус може відпустити гріхи, як позикодавець, тому, хто Йому винен п’ятсот динаріїв.
Віра – це єдина умова, яку Ісус ставить для того, щоб люди могли спастися; вона є тим спільним знаменником, який об’єднує Його чуда. Відпустити гріхи грішниці – це наче зцілити розслабленого чи сліпого: в обох випадках спасає саме віра, а не чудо.
Як це впливає на спільноту?
Звернімося до притчі про милосердного царя, яка розповідається в Мт. 18:23-35. Як і в притчі з Лк. 7:41-43, мова йде про позикодавця (царя) і двох боржників (слуг): перший слуга винен цареві десять тисяч талантів; через його благання цар над ним змилосердився і подарував йому той борг. На жаль, той самий слуга, щойно вийшовши з палацу, зустрічає одного співслугу, який йому винен сто динаріїв: у гніві він хапає його і кидає у в’язницю.
Неспівмірність цих боргів робить марними всякі підрахунки: якщо в часи Ісуса талант відповідав десяти тисячам динаріїв, то десять тисяч талантів – це немислима сума відносно ста динаріїв, що їх винен другий слуга першому. По суті, за півроку роботи другий слуга міг би повернути борг, тоді як перший ніколи б не міг погасити свій борг перед царем. Однак милість, якою цар обдарував першого слугу, виявилася даремною! Дізнавшись про те, що сталося, цар його засуджує: «Рабе лукавий, я простив був тобі ввесь той борг, бо просив ти мене. Чи й тобі не належало змилуватись над своїм співтоваришем, як і я над тобою був змилувався?» (Мт. 18:32-33). Тоді слугу віддали катам, аж поки той не поверне боргу, який неможливо відшкодувати протягом усього життя. Висновок цієї притчі сповнений драматизму: «Так само й Отець Мій Небесний учинить із вами, коли кожен із вас не простить своєму братові з серця свого їхніх прогріхів» (Мт. 18:35).
Церква складається зі слуг, яким подаровано незмірний борг, щоби вони були спроможними прощати іншим слугам. Що ж то за Церква, яка ставить умови для милосердя Божого, хоч і отримала наказ прощати до сімдесят раз по сім чи завжди (Мт. 18:21-22)? Чи ми здатні визнати, що милосердя Боже перевершує з надлишком усякий людський гріх і що воно ніколи не може перетворитися на право, набуте для себе самих?
В Ісусі милосердя Бога заражається людською неміччю і відкупляє її, перетворюючи на любов, подаровану без жодних умов. В Євангелії немає прикладу більшої близькості, ніж у домі Симона: грішниця, яка торкається ніг Ісусових, обмиває їх сльозами, обтирає волоссям і цілує вустами. Виходячи з євангельських текстів, нікому, навіть Своїй Матері, Ісус не дарував такої близькості. Милосердя Ісуса відкупляє людську неміч не тим, що ледь торкається її, а тим, що дозволяє їй себе заразити.