Спочатку Джоні ніяк не могла узгодити свій стан із вірою в люблячого Бога. Здавалося, що всі Божі подарунки, все те хороше, чим вона насолоджувалась як активний підліток, хтось у неї вкрав. Але з якої причини? Що в неї лишилося? Навернення до Бога відбувалося дуже поступово. Відлига в її ставленні, від гіркоти до довіри, затяглась на три роки, сповнених сліз і жорстоких запитань.
Але однієї особливої ночі Джоні переконалась, що Бог таки розуміє. Спину пронизував різкий біль, спричиняючи муки, зовсім незвичні для непаралізованої людини. Здорова людина може почухати там, де свербить, помасувати зболілий м’яз або потягнути зсудомлену ногу. Паралізована людина змушена лежати і не рухатися, як жертва, беззахисна проти болю.
Сінді, одна з найближчих подруг Джоні, сиділа біля її ліжка, розпачливо шукаючи способу її розрадити. Нарешті вона незграбно пробурмотіла: «Джоні, ти не одна така. Ісус знає, як ти почуваєшся – і знаєш чому? Бо Він також був паралізований».
Джоні витріщилась на неї: «Що? Ти це про що?»
Сінді продовжувала: «Це правда. Пам’ятаєш, як Він був прибитий до хреста. Його спина була вся закривавлена від побиття, і Він напевно мусив шукати способу як порухатися, щоб змінити позу, чи перемістити Свою вагу. Але не міг. Він був паралізований цвяхами».
Ця думка дуже вразила Джоні і на секунду відволікла від власного болю. Їй ніколи не спадало на думку, що Бог міг мати такі ж самі колючі відчуття, які зараз пронизували її тіло. Усвідомлення цього дало значне полегшення.
«Бог став для мене надзвичайно близьким. Я відчула, як змінилась через постійну любов моїх друзів і моєї сім’ї. І зрештою почала розуміти, що таки так, Бог також мене любить.
Мало хто з нас має таку розкіш – дійти до абсолютної серцевини в стосунках з Богом, і мені знадобилась на це мало не вічність. До того випадку моїми питаннями були: «Як Бог покерує цією ситуацією? Як Він впливатиме на моє особисте життя, романтичні стосунки? Мою кар’єру? На речі, які мені подобаються?» Зараз багато цих речей втрачені для мене. У мене лишилося тільки безпомічне тіло і Бог. Можливо це і є тим самим станом, якого добиваються містики; свій я отримала всупереч бажанню.
В мене не було нікого, окрім Бога, і поступово мені стало Його достатньо. Я з головою занурилась у феноменальну можливість відчувати, як Бог, той самий Бог, Який створив всесвіт, особисто присутній у моєму житті. Можливо Він міг би зробити мене привабливою і вартою чогось. І знала, що без Нього це мені не під силу.
Перші місяці, і навіть роки, мені не давало спокою питання, чого ж намагався навчити мене Бог. Напевно, я таємно сподівалась, що зрозумівши Божі думки, я зможу засвоїти свій урок і тоді Він мене зцілить.
Я припускаю, що кожен Християнин зі схожим досвідом у пошуках відповідей звертається до книги Йова. Був собі такий праведний чоловік, який постраждав більше, ніж я собі могла уявити. Але на мій подив, ніде в Книзі Йова я не змогла знайти відповіді на «Чому?», які виникали внаслідок трагічних подій. Єдине, що я знайшла, то це було те, що Йов тримався за Бога, незважаючи ні нащо, і Бог винагородив його.
«Невже цього хоче Бог?» – дивувалась я. Мій фокус із вимог пояснень від Бога перемістився на покірне покладання на Нього. Гаразд, я паралізована. Це жахливо. Мені це не подобається. Але хіба Бог не може використати мене такою, паралізованою? Хіба не можу я, паралізована, продовжувати поклонятися Богу і любити Його? Він почав вчити мене, що таки можу.
Можливо дар, даний мені Богом, це моя залежність. Я ніколи не досягну того рівня самодостатності, який зможе витіснити Бога. Кожну секунду я усвідомлюю Його милість до мене. Моя потреба в чиїйсь допомозі очевидна кожного дня, коли я прокидаюсь, як поліно лежачи на спині, і чекаю поки хтось не прийде і не одягне мене. Я не можуть навіть зачесати волосся чи висякати носа самостійно!
Але в мене є друзі, які дбають про мене. У мене є краса тих краєвидів, які я малюю. Я навіть можу забезпечувати себе фінансово – а це мрія кожної людини-інваліда. Спокій – це дещо внутрішнє, і Бог щедро обдарував мене таким спокоєм.
Є ще дещо. Тепер у мене є надія на майбутнє. Біблія каже, що наші тіла на небі будуть «прославлені». Там, у старших класах школи це завжди здавалось мені незрозумілим, віддаленим поняттям. Але тепер я розумію, що я буду зцілена – просто мені потрібно почекати сорок чи можливо п’ятдесят років, а тим часом Бог залишатиметься зі мною.
Тепер я знаю значення поняття «прославлене». Це буде час після моєї смерті тут, коли я зможу стояти і мої ноги проситимуться в танок».
Пройде немало часу, поки Джоні знову зможе танцювати, але вже після двох років реабілітації вона таки досить добре навчилась маневрувати у візку з механічним керуванням, аби ганяти лікарняними коридорами. Кілька років потому вона навчилась керувати авто, і тепер має власний автомобіль зі спеціально налаштованим керуванням.
Врешті-решт вона стала популярним і бажаним публічним спікером, і для цього є причина. Джоні вміє захопити слухачів. Вона бездоганно одягнена, кожна волосина її білявого волосся старанно вкладена в зачіску. Коли вона говорить, вона завжди повертається до подій того нещасного випадку і свого довгого процесу реабілітації. Слова ллються чітко і послідовно. Найбільше слухачів захоплює її прагнення до життя і її ентузіазм. Її руки і ноги не рухаються, але очі і обличчя просто випромінюють її емоції.
Кілька років тому Джоні переїхала в Каліфорнію, і до широкої палітри її картин додалися ще й мальовничі види Американського Заходу. «Хоча я більше не можу плескатися в затоці чи їздити верзи на конях, – каже вона, – я можу сидіти на вулиці, а мої відчуття вловлюють запахи, особливості природи і її прекрасні краєвиди». Вона відображає ці картини, інколи просто перед аудиторією, вдаючись до своєї дивовижної майстерності художнього слова.
В своїх промовах Джоні інколи згадує про велику стайню, яка стояла поруч з її студією в Маріленді. Це була улюблена споруда Джоні на їхній фермі, бо з нею були пов’язані найприємніші спогади: солодкий запах сіна, шурхіт неспокійних коней і темні закутки, які вона досліджувала дитиною.
Джоні змальовує своє захоплення, відчуття батька, який так цим пишався. Але потім вона описує жахливі спогади про пожежу, яку влаштували якісь вандали, і яка вщент зруйнувала стайню. Та жахлива сцена закарбувалась в її пам’яті: дике ржання її улюблених коней, запах горілої плоті, безнадійні спроби її сім’ї і сусідів загасити полум’я.
Однак історія на цьому не закінчується. Її батько, зсутулений і скривлений через артрит, знову почав важку працю відбудови стайні власними руками. Фундамент зберігся, і на його основі він зводив нові кам’яні валуни, нові балки і нові дошки. Друга стайня, відновлена, була навіть краща за першу.
«Я схожа на цю стайню, – каже Джоні. – Я думала, що моє життя зруйноване і не підлягає відновленню. Але з Божою допомогою і допомогою моїх друзів воно відбудоване. Тепер ви можете зрозуміти, чому я така щаслива? Я отримала те, що, як я думала, пройде повз мене – життя у всій його повноті».