Коли Джоні прокинулась, то побачила, що пристебнута до конструкції Стрікера (щось схоже на конструкцію Фостера, в якій перебував Браєн Стернберг). Металеві шурупи, вставлені в дірки в її черепі, були приєднані до пристрою, схожого на шайбу, який відтягував її голову від тіла. Її обличчя стирчало з невеликого отвору в полотняному простирадлі, до якого вона була примотана. Медсестра кожні п’ять годин повертала всю цю рамку. Увесь день вона могла бачити тільки два краєвиди: підлогу або стелю.
Незважаючи на те, що вона не могла поворухнутися, і на депресивну атмосферу палати інтенсивної терапії, Джоні в перші кілька тижнів зберегла бадьорий дух. Біль був не сильним, і лікарі мали надію, що деякі нерви відновляться самі. У ці перші дні її палата постійно була переповнена відвідувачами, квітами і подарунками. Її сестри клали на підлогу підлітковий журнал «Севентін», щоб вона могла читати, лежачи обличчям донизу.
Через чотири тижні, коли Джоні подолала критичну межу, д-р Шеррілл зробив пункцію спинного мозку. Джоні раділа, сподіваючись, що ця процедура вирішить її проблему і знову поставить на ноги. Операція дійсно пройшла успішно, але того ж дня д-р Шеррілл говорив з нею відверто. «Джоні, – сказав він, – мені шкода, але ушкодження незворотне. Операція нічого не змінила. Ти ніколи не зможеш ходити, а рухи рук так і залишаться дуже обмеженими».
Вперше від моменту нещасного випадку до неї прийшло усвідомлення. Вона очікувала ще декілька місяців лікування, потім реабілітації, ну, а потім одужання. Раптом вона зрозуміла, що все її життя змінилося. Більше ніяких спортивних авто, ніяких коней, гри в м’яч на траві. І, можливо, більше ніяких побачень. Ніколи.
«Я була спустошена, – пригадує Джоні. – У мене було таке насичене життя. Я була задіяна в стількох різних шкільних гуртках, у скільки змогла протиснутися. І раптом я побачила себе зовсім самотнім, просто голим, нерухомим тілом поміж двох простирадл. Мої хобі і зайнятість стали для мене безглуздими. Ті чудові коні в стайні, на яких я колись показувала фокуси, їдучи стоячи ногами на спині, – більше я на них ніколи не їздитиму. Я навіть не відчувала свого тіла. Я могла тільки спати і дихати; все інше для мене робив хтось».
Примотана до пристрою лицем донизу, Джоні дивилась, як її гарячі, солоні сльози падали з обличчя і збиралися в фігурну калюжу на підлозі. У неї текло з носа, і вона була змушена покликати медсестру. Їй навіть, щоб поплакати, потрібна була чиясь допомога.
Настрій Джоні погіршився ще більше кількома днями пізніше, коли її вперше відвідали дві подруги зі школи. Вони завжди уявляли собі Джоні як жваву, енергійну і спортивну, і були не готові до переміни. Коли вони підійшли до її ліжка, у них мимоволі повідкривались роти. «О, Боже мій», – прошепотіла одна з дівчат. Вони кілька секунд стояли в незручній тиші, а потім вибігли з палати. Джоні почула, як одна з дівчат блювала, а інша ридала біля дверей її лікарняної палати. Вона дивувалась, що таке жахливе спричинило в них таку реакцію.
Через кілька днів вона зрозуміла. Джоні попросила відвідувачку, на ім’я Джекі, принести їй дзеркало. Коли Джекі відмовилась, Джоні наполягла на цьому. Побоюючись наслідків, Джекі скорилась, знайшла дзеркало і сама нервово тримала його перед Джоні. Джоні кинула погляд у люстерко і закричала: «Боже, як Ти міг таке зі мною зробити!»
Людина в дзеркалі мала налиті кров’ю очі, що запали глибоко в темні впадини черепа. Колір її шкіри змарнів, ставши тьмяно-жовтуватим, а зуби були майже чорні від ліків. Голова все ще була поголена, з металевими скобами з обох боків. А її вага зі 125 фунтів (56 кг) знизилась до 80 (36 кг).
Джоні нестримно ридала. Нарешті вона заголосила: «О, Джекі, мені потрібна твоя допомога. Прошу, зроби для мене одну річ. Бо я більше так не можу».
«Що це, Джоні? Я зроблю для тебе будь-що».
«Допоможи мені померти. Принеси мені якихось пігулок, чи навіть бритву. Я не можу жити в такому безглуздому тілі. Джекі, допоможи мені померти».
Джекі не могла змусити себе послухатися такого прохання, навіть незважаючи на стан Джоні. Так Джоні дізналась ще одну жорстоку річ: вона настільки безпомічна, що навіть померти не може без сторонньої допомоги.
Повнота
Від часу того страшного дня в міській лікарні з Джоні познайомились мільйони людей. Вона виступає на конференціях по всьому світу, з’являється в телепрограмах по національному телебаченню. щодня записує радіопрограми, вона зіграла саму себе в кінострічці продукції Вордлвайд Пікчерс, і стала героїнею численних статей у багатьох журналах, таких як «Піпл» чи «Сетердей Івнінг Пост». Окрім реальної історії свого життя, під назвою Джоні, вона написала значну кількість книг і зробила записи як співачка, які стали бестселерами з продажу. Її художні роботи прикрашають ціну низку листівок, плакатів і поштових бланків.
Майже кожен, хто зустрічається з Джоні Еріксон Тада сьогодні (а вона тим часом одружилась), йде щасливішим, більш оптимістичним. Зараз вона дуже відрізняється від тої зморщеної, нещасної дівчини в дзеркалі. Як їй це вдалося?
«Якось в один з тих депресивних днів у лікарні, коли мій звичний день складався з єдиної розваги, перевертання мене мов млинця, щоб уникнути пролежнів, один з відвідувачів спробував розважити мене, – пригадує Джоні. – Він процитував біблійний вірш, обітницю, яку Ісус лишив Своїм учням. «Я прийшов, щоб ви мали життя, і подостатком щоб мали».
«Тоді мені було так гірко, і я так цинічно ставилась до всього, що ця думка видалась мені мало не насмішкою. Життя в усій його повноті? Якби мені довелося боротися решту мого життя, то найбільше, що я бачила попереду, це було жалюгідне напівжиття. Більше ніякого тенісу, ніякого кохання, шлюбу, ніякого справжнього внеску в цей світ.
«Але з роками мій світогляд змінився. Кожного дня я прокидаюсь із вдячністю Богу за те, що Він мені дав. Якимсь чином – а на те, щоб просто повірити, що це можливо, у мене пішло три роки, – Бог довів мені, що і я можу мати життя з подостатком».
Перший урок Джоні полягав у тому, щоб подолати бар’єр, з яким стикається будь-яка людина-інвалід: прийняти свій стан і свою обмеженість. Було марно витрачати енергію, нарікаючи на свій жахливий фізичний стан. Одне бажання не змінило б відображення в дзеркалі. Вона мала прийняти себе, як паралізовану, і шукати нових способів впоратися з цим.
Процес був досить болісним. Коли її хлопець клав руки їй на плечі, і притискав її до себе, вона нічого не відчувала. У такі хвилини і інші вона боролась із спокусою заплющити очі і фантазувати, уявляти, як би це було, як би з нею знову все було гаразд. Наречений, спортивне авто, довгі прогулянки лісом, місце в шкільній команді хокею на траві – можливостей було безліч. Але усі вони одночасно були беззмістовні, і Джоні зрозуміла, що зациклення на них не полегшить її страждань, а тільки відтягне процес самосприйняття.
Незабаром Джоні дізналась, що «нормальні» люди часто почуваються незручно поряд з інвалідами. У розмові з нею дехто спирався на її візок і починав говорити голосніше, ніж зазвичай, вживаючи простіші слова, ніби вона була розумово відстала. Інколи, коли її возили на прогулянку, пішоходи давали їм стільки місця, що самі виходили на проїжджу частину, щоб пропустити повз себе інвалідний візок, хоча місця на тротуарі було достатньо. Джоні нарешті зрозуміла, чому дехто з неповносправних людей у лікарнях чи приватних будинках догляду зовсім не виявляють бажання залишати ці заклади і жити в оточуючому світі. Там вони є нормальними, і живуть серед навчених розуміти їхнє становище професіоналів.
Допомогли друзі. Найбільш хвилюючим спогадом Джоні про ті перші дні є один божевільний випадок, який стався десь через рік після травми, коли один з друзів помчав з нею в інвалідному візку через весь пляж і в’їхав ним у хвилі прибою Атлантичного океану. Джоні від захвату аж запищала. Може вона більше ніколи й не зможе розтинати хвилі на дошці для серфінгу, але щонайменше вона може дозволити хвилям ніжити її ноги, а солоним бризкам її щоки. Їй так подобалося, коли люди ставилися до неї з таким безтурботним настроєм, замість того, щоб постійно бути з нею ласкавими і уважними.
Але навіть щоб навчитися сидіти у візку, знадобилась нестерпно болісна терапія. Після того, як Джоні місяцями лежала в горизонтальному положенні, її тіло потрібно було поступово зігнути до сидячого стану. Вперше, коли медсестра підняла її на сорок п’ять градусів, вона мало не втратила свідомість від нудоти і запаморочення, коли її серце намагалося пристосуватися до нових вимог.
Продовжували виникати потворні пролежні. Гострі кістки, у куприковій зоні і навколо стегон, продірявили шкіру. Щоб пом’якшити тиск, лікарі зробили на шкірі надріз (до того ж Джоні перебувала при повній свідомості – вона не відчувала болю і не потребувала знеболення) і спиляли гострі кістки на її стегнах і куприку. Після того було ще кілька місяців у лежачому положенні, а потім знову повторились виснажливі процедури, аж поки вона знову не змогла сидіти.
У ці важкі часи Джоні дуже покладалась на емоційну підтримку своїх друзів. Її віддано відвідувала невеличка група студентів-Християн. Одного разу вони пронесли в її палату цуценя. Джоні сміялась, коли цуценя лизнуло її в обличчя.