Дозвольте мені дещо инакше проілюструвати дію цього другого наслідку. Чи відчували ви колись, що не можете стримати сміху на офіційному банкеті, церковній службі чи похороні, хоча це виглядатиме непристойно? Тільки той факт, що ви не маєте права зареготати, змушував вас здригатися і хрипіти, аби стриматися. Це сталося зі мною на церковній службі в коледжі багато років тому. У мене був бешкетний настрій, і я поклав собі на коліно невеличку кульку з алюмінієвої фольги. Я хотів вистрілити нею на двадцять або й більше рядів уперед. Натомість я влучив нею прямо у вухо одного боязкого студента, що сидів прямо переді мною. Він на кілька сантиметрів встав з лавки, а тоді знову сів, так і не озирнувшись назад. Його вухо відразу почало червоніти і пульсувати в серцевому ритмі, і це розсмішило мене. Навіть більше, мене і мого товариша в кімнаті розібрав істеричний сміх, попри поважність богослужіння. Він нахилився в один бік і закрив рота, а я схилився набік. Ми пробували зосередити думки на чомусь зовсім иншому, відчайдушно намагаючись опанувати себе. Але як тільки ми думали, що криза минула, нам знову потрапляла на очі червона пляма, яка розпливалася на шиї хлопця в напрямі плеча. У той час одна половина голови була пурпурова, а друга – біла. І тільки цього вистачило, щоб знову почалися корчі і хрипіння. Це було жахливо. Наша нешанобливість обурювала людей навколо, і ніхто не знав про думки хлопчини з пульсуючим вухом. Але я чесно скажу вам, припинити сміятися було несила.
Зрештою, промовець завершив своє глибоке послання, і було виголошено благословення. Усі встали, і жертва взялася за вухо та вийшла, не промовивши ні слова. Напруга зникла, і нарешті можна було сміятися. Але раптом виявилося: нічого смішного немає. Сам факт, що ми можемо реготати досхочу, вплинув на зникнення потреби навіть усміхнутися. Саме такою створена людина. І саме так почуваються наші партнери, недужі на клаустрофобію, коли їх раптом відпускають. Часто вони відчувають, що не мають причин утікати.
Третя зміна пов’язана не з думками байдужого партнера, а зі сприйняттям того, хто вразливий. Неймовірно, але він почуває себе краще – і більше контролює ситуацію. Немає більших мук, ніж мандрувати долиною сліз, марно чекаючи телефонного дзвінка або чекаючи чуда. Натомість особа починає поважати себе і діставати невеликі докази поваги у відповідь. Хоча й важко відпустити неприємні думки раз і назавжди, за це ми одержуємо велику винагороду. Одна з переваг пов’язана з відчуттям наявности рятівного плану – програми – певного способу дій. Це, безумовно, набагато комфортніше, ніж відчувати безмежний відчай від безсилля, як раніше. І потрохи починається процес зцілення.
На цьому етапі нашої дискусії деякі з читачів, безсумнівно, починають ставити питання, яке має для мене більше значення, ніж будь-який инший аспект виконуваної роботи: Чи поради, запропоновані тут, збігаються з написаним у Святому Письмі? Вони, безумовно, відрізняються від порад багатьох християнських проводирів.
Якби я відчував, що мої рекомендації суперечать біблійному вченню, то ніколи би не навів їх ще раз. Боже Слово – це своєрідний стандарт для всієї людської поведінки і цінностей. І в такому контексті існують окремі уривки, які підтверджують окреслені психологічні висновки. Найдоречніший знаходимо в 1Кор. 7:12-15 – особливо зверніть увагу на виділені рядки.
«Коли який брат має дружину невіруючу, і згідна вона жити з ним, нехай він не лишає її. І жінка, як має чоловіка невіруючого, а той згоден жити з нею, нехай не лишає його. Чоловік бо невіруючий освячується в дружині, а дружина невіруюча освячується в чоловікові. А інакше нечисті були б ваші діти, тепер же святі. А як хоче невіруючий розлучитися, хай розлучиться, не неволиться брат чи сестра в такім разі, бо покликав нас Бог до миру.».
Мені ці настанови видаються дуже ясними. Апостол Павло промовляв до чоловіків і жінок, одружених із невірними, й особисте життя деяких із них, безсумнівно, склалося невдало. Він однозначно казав їм, що розлучення – це поганий вибір. Крапка. Вони діставали настанову лишатися вірними і спробувати навернути своїх нехристиянських подругів до Бога. Добра рада! Але Павло також чуйно ставився до тих, у кого не було вибору. Як Лінда і Фай, вони не мали змоги затримати своїх партнерів удома. У таких випадках радили партнерів відпустити. Їх не можна звинувачувати в тому, що вони прийняли долю, їм непідвладну. Як я вже згадував, таке прийняття неминучого веде до «миру». Тут ми бачимо чудесну мудрість Творця, виражену через Його слугу в міжособистісному та психологічному вимірах.