Щоденні новини часто повідомляють нам сумну інформацію про бідних, нужденних, про страждання людей – близьких і далеких. Нам також доводиться чути про тих, хто став жертвою насилля, хто зазнав несправедливости, хто важко занедужав.
Ми співчуваємо іншим людям, намагаємося допомогти їм. Але навіть Мати Тереза визнавала, що іноді її приголомшувало нещастя, яке вона спостерігала, особливо в порівнянні з тією обмеженою допомогою, яку могла надати вона та інші сестри.
Особа Лазаря з Христової притчі допомагає нам побачити людські страждання в далекій перспективі. Він мучився аж до смерти, але в царстві Божому його обдарували такими ласками, які значно переважають біль, який він терпів за життя.
Після детального опису нещасть Лазаря, Христос змальовує картину вічного небесного благословення. На нього чекало товариство Авраама, взірця віри.
Притча стосується не лише однієї людини. Лазар уособлює всіх, хто страждав і довірився Богові. Авраам, реальна історична постать, представляє усіх, хто вірує, бо ж Бог сказав йому: «І в насінні твоїм усі народи землі благословлені будуть» (Дії 3:25). І справді, його нащадків у вірі «так багато, як зорі небесні й пісок незчисленний край моря» (Євр. 11:12).
Притча, отже, є джерелом втіхи та надії для людей, яким у житті випала, здається, заважка ноша горя. Це не означає, що ми маємо бути байдужими до хворих та нужденних. Христос наголошував, що ми маємо допомагати нужденним і хворим. А св. Яків каже навіть, що віра є мертвою без добрих діл.
А хворих і нужденних, здається, все більшає в модерному світі. Христос, очевидно, передбачив це, коли казав: «Бо вбогих ви маєте завжди з собою» (Мр. 14:7). Але притча про Лазаря допомагає нам не падати духом. Нам слід пам’ятати, що Лазар пройшов шлях від болю і бідности до нескінченного щастя і справжнього багатства. Людські злидні і біль можуть тривати 80, 90 чи навіть 100 років. Але наше блаженне щастя з Богом у Його Царстві є вічним!
* *
Літня пані на ім’я Мері провела свої останні роки в лікарняному ліжку, без сил ворухнути руками чи ногами. Вона заледве могла говорити. Протягом майже шести років я відвідував її на Різдво і на Великдень з маленьким подарунком від Української соціяльної служби в Торонто.
Кожного разу я запитував: «Як ви?» Вона завжди відповідала: «Ой, у мене все добре». Одного дня я вирішив з нею трохи пожартувати. «Мері, ви ніколи не скаржитесь. У вас завжди все добре». Вона усміхнулася і сказала: «А на що мені скаржитися? У мене справді все добре». Прикута до ліжка, весь час під крапельницями, докладаючи неймовірних зусиль, щоб розмовляти, – ця жінка ніколи не скаржилася. Коли я дізнався, що вона відійшла до вічности, то подякував Господу Богу, що забрав її до Лазаря і Авраама.