Царство Давида-Соломона (1000-925 рр. до Хр.)
Царство Давида має всі характеристики славних початків політично організованої нації. Воно представляє золоту добу політично-монархічного Ізраїлю. Численні історики говорили навіть про імперію Давида-Соломона, хоча жодне стародавнє джерело так його не називає. Якби царство було імперією, то це напевно було б зафіксовано. Однак, лише Біблія говорить про нього.
Історія Давида детально описана в Біблії (1Сам. 16-1Цар. 2:11). Він царюватиме 40 років: 7 р. у Хевроні і 33 р. в Єрусалимі (1000-960 рр. до Хр.). Давид вважається прикладом царя, відважним і побожним воїном, вмілим політиком і розумним адміністратором. У свій час він побував теж і на службі у филистимлян. Але пізніше вбив филистимлянина Ґоліята і тим поклав кінець филистимлянській загрозі. Далі він здобуває місто євусіїв Єрусалим і встановлює в ньому столицю; вносячи до Єрусалиму ковчег, робить з нього теж релігійний центр ягвізму, завзятим оборонцем якого являється він сам. Давид встановлює політичні стосунки з різними групами через шлюби (2Сам 3:2-5), підкорює Аммон, Едом, Моав і частину Сирії. Царство Цови й інші стають васалами царства Давида (2Сам 8:6-12; 10:19). Можна, отже, стверджувати, що Давид розширює своє царство від Червоного моря до ріки Євфрат, контролюючи території як прямо, так і опосередковано. Головним принципом внутрішньої політики є централізація, яка за часів Соломона буде осягнена в різних галузях: адміністративній, фінансовій, військовій, судовій і релігійній.
Посилаючись на біблійні дані, син і спадкоємець Давида, Соломон, що царював від 960 до 925 р. до Хр., організовує і посилює царство, отримане в спадщину від батька (1Цар. 1-11). Він дуже скоро усуває своїх противників: Йова, Авіятара і Шімея. Біблійний текст каже: «І царство зміцніло в Соломоновій руці» (1Цар. 2:46). Соломон розширює столицю, будує царський палац і храм. Він поділив царство на 12 політично-адміністративних округ (1Цар. 4:7-18). Ймовірно, він засновує і розширює двірську школу для формації функціонерів і адміністраторів, отримуючи таким чином титул найбільшого мудреця в Ізраїлі. Він встановлює добрі стосунки з XXI єгипетською династією, скріплюючи їх шлюбом з єгипетською принцесою, яка у віно приносить йому територію Ґезер (1Цар. 9:16). Соломон тримає комерційні стосунки з фінікійцями і царицею Савською. Для проведення своїх громадських робіт він мусить застосовувати силу, передусім щодо ізраїльтян з півночі (1Цар. 5:27; 11:28).
Однак далі Соломон потрапляє в боргову залежність від Хірама, царя Тиру, отож мусить віддати йому деякі села в регіоні Кавул, що на північний захід від Акко (1Цар. 9:10-14). Царство Едому під проводом якогось Гадада повстає проти нього (1Цар. 11:14-22). У Сирії цар Резон встановлює незалежне царство (1Цар. 11:23-25). Відтоді, каже біблійний текст, цар Сирії був «противником для Ізраїля за всіх Соломонових днів». У північній частині царства вибухає повстання під проводом Єровоама, який потім змушений втікати в Єгипет (1Цар. 11:26-40). З приходом династії Шешонка І (945-921 рр. до Хр.) єгипетська політика стає ворожа Соломонові. Цей фараон дещо пізніше зорганізує військовий похід (925 р. до Хр.), накладе важкий податок на Палестину і завоює місто Єрусалим. G. Garbini вважає, що цей військовий похід відбувся в часи царя Соломона.
Через брак позабіблійних текстів і характерних літературних чи хронологічних інформацій у документації – опрацьованих девтерономістичною школою – важко здійснити ймовірну історіографічну реконструкцію царства Давида-Соломона. Однак можна стверджувати, що біблійні тексти про Давида і Соломона виводять нас за горизонт античних легенд у напрямку правдивої історіографії. Всі науковці стверджують, що біблійна історія Давида і Соломона була написана для того, щоб виправдати їхнє царство. Отже, у ній трапляється патетика й перебільшення. Можна зауважити в ній теж пізніші додатки, реінтерпретації у світлі пізнішого ягвізму.
Однак, можливо, що в храмі Соломона здійснювався державний культ. Отже, деякі біблійні дані треба розглядати критично. Таким чином, відношення Давида з царем Тиру, Хірамом, були передусім комерційні, а не васальські. Що стосується історії цариці Савської, видасться можливим, що до неї внесено різні легендарні елементи для того, щоб прославити Соломона.
Сучасному історикові така документація створює численні труднощі і призводить до скептицизму. Але біблійні автори збирають разом передання, серед яких могли бути як історичні так і легендарні, як вигадані так і засновані на дійсних подіях тексти. У певних випадках автори розрізняють правду і неправду, але загалом вони подають розповіді, які мають на меті пережити минуле, а не відтворити його в критичний спосіб, з різними методами перевірок і порівнянь, властивих модерній історіографії. Для біблійних авторів все те, що помагає пережити минуле, є історією і правдою, тому що скріплює знання й ідентичність народу.
Героїчні часи початків монархії в біблійній розповіді є вже потверджені історичним реалізмом. Скажімо, Саулові не вдається уникнути трагічної долі. У свій час теж Давид, захвалюваний легендарними і повчальними розповідями, стає жертвою своїх власних помилок і слабкостей. У кінці він зовсім не нагадує легендарного героя. Соломон впадає в численні гріхи і вади, які, незважаючи на його надзвичайну мудрість, показують його невмілим адміністратором, на що вказує заборгованість у царя Хірама з Тиру. Не виглядає він теж мудрим політиком, оскільки його примусові роботи і податки спричинюють ворожнечу на півночі. Не видається він і побожним ягвістом, бо дозволяє звести себе ідольськими обрядами.
Археологія допомагає дуже мало в історії Давида і Соломона. Відновлення Дан і Версавії, що їх Y. Aharoni приписує Давидові, видається справою пізнішого часу. Також стайні Соломона в Меґіддо вважаються пізнішими. У середині X ст. до Хр. були відновлені три ханаанські міста: Хазор, Меґіддо і Гезер. Чи йдеться про справу Соломона? Не знаємо. Також стосовно інших місцевостей, відновлених у цей період, не маємо певности, що ініціятива їхньої віднови походила від Соломона. У кожному разі, з історичної точки зору, потрібно визнати, що бл. 1000 до Хр. маємо нову політичну будову в Палестині, яку можна ототожнити з тим, що Біблія представляє як монархічну державу Саула, Давида і Соломона на територіях, які охоплювали різні народи, з великими проектами державного будівництва. Але, ймовірно, початки були набагато скромніші від того, що представлено в Біблії.
На початку, як у всіх античних цивілізаціях, важко вирізнити центр влади – те, що називаємо chiefdom – у державі. Спершу влада зосереджується в руках родини губернатора і його близьких співробітників. Центральний уряд не є ще таким сильним, щоб припинити соціяльний розподіл. Не можна сказати, якою мірою Давидові і Соломонові вдалося побудувати справжню державу, а якою мірою біблійна розповідь проєктує в минуле пізнішу ситуацію. Певно, що старий антагонізм або давній поділ між Юдою й Ізраїлем, між півднем і північчю, не тільки не перестав діяти, але ще посилився, як це документує біблійний текст, через нову адміністративну і військову структуру, з якої мешканці Юди мали ймовірно більше користи. Примусові роботи й обов’язкова військова служба спричинилися до реакції, яка врешті привела до поділу слабкої монархії Давида і Соломона.