Доба монархії охоплює чотири з половиною століття, від 1020 до 586 р. до Хр. Це, до певної міри, «класичний період» ізраїльської історії, який знає не лише соціяльно-політичні зміни, але теж і розквіт пророцтва та виникнення значної частини біблійної пророчої літератури. Цю добу можна поділити на два періоди: початки монархії (Саул, Давид, Соломон) й історія двох незалежних царств Ізраїлю – аж до знищення Самарії в 722 р. до Хр. і Юди до переселення, 586 р. до Хр.
Початки монархії (приблизно 1020-925 pp. до Хр.)
Виникнення ізраїльської монархії, тобто політичне об’єднання мешканців гірських областей під проводом Саула і пізніше завоювання та утворення держави, що охоплювала практично цілу Палестину під пануванням Давида і Соломона, було подією, яка змінила вигляд цілої области. Однак єдиним джерелом для нас є біблійна розповідь. Внесок археології тут дуже скромний[1]. Біблійна документація щодо цього періоду досить багата: 1Сам. 8 – 1Цар. 11; 1Хр. 3; 2Хр. 9.
Але відмінність щодо літературних жанрів і доби укладання біблійних джерел, їхнє радше богословське ніж історичне скерування утруднює використання їх для історіографічного відтворення. Йдеться про тексти часом дуже тенденційні, часом легендарні і зромантизовані, або про притчі і народні розповіді, як розповідь про ослиць Саула (1Сам. 9:1-10:16). Для історика вони становлять проблему: не можна заперечити, що вони передають ймовірні факти, але теж не можна перевірити їх або визначити лінію розмежування між легендою й історіографією. Отже, потрібно помістити утворення ізраїльської монархії в генеральному контексті Палестини на межі 1000 до Хр., добі, в якій, з одного боку, філістейські і фінікійські міста середземноморського узбережжя, як затока Акко, зберігають структуру міста-держави, успадковану з доби пізньої бронзи, а з іншого виникають маленькі держави Трансйорданії, як Аммон, Моав, Едом і маленькі арамійські держави.
Виникнення монархічної держави
Під державою розуміється централізований уряд із владою видавати закони, накладати податки і призначати примусові роботи спільноті, яка живе на окресленій території. Внаслідок цього такий уряд теж означає царську, політичну і релігійну бюрократію, певну групу урядовців і масу населення на периферії міста. Утворення держави вимагає ідеологічної чи релігійної системи, яка б гарантувала її легітимізацію і, крім того, викликає соціяльний поділ.
Біблійна документація зосереджена передусім у девтерономістичних розповідях (1Сам. 7-15). Біблійна екзегеза Велгаузена відрізнила два шари: одне домонархічне джерело (1Сам 9:1-10:16; 11) і друге антимонархічне (1Сам. 7:2-8:22; 10:17-27; 12). М. Noth у своєму класичному творі «Історія Ізраїлю» представляє встановлення монархії як заперечення первісного теократичного ідеалу Ізраїлю і примусове введення чужинецької структури. Це бачення було б присутнє в проханні народу до Самуїла: «Тепер настанови нам царя, щоб судив нас, як у всіх народів» (1Сам. 8:5).
Але ця теза залежить від способу, в який відтворюється образ початків Ізраїлю. Ідея, що головною причиною утворення ізраїльської держави був натиск і небезпека з боку филистимлян, здається, занадто спрощує низку внутрішніх і зовнішніх факторів, пов’язаних між собою: филистимлянська загроза могла бути лише каталізатором. Ізраїльська монархія, за біблійною розповіддю, починається з постаті харизматичного солдата Саула і через Боже втручання, опосередковане пророком-суддею Самуїлом. Історик мусить шукати цілий комплекс причин, які спонукали початок держави. Водночас треба уникнути двох небезпек: утворити гармонійну модель, яка збігалася б хоч в основному з біблійною розповіддю; проектувати на початок монархії риси і характеристики пізнішої доби.
Однак потрібно сформулювати гіпотезу, в яку увійшов би ряд можливих причин. Серед них можна перечислити збільшення населення й, отже, проблеми відносин, засоби виживання, спосіб використання землі. Йдеться про розподіл дібр. Іншою можливою причиною є посилення хліборобської діяльности, виникнення надлишку продукції і, відтак, соціяльного поділу. До цього ще треба додати, крім міжрегіональної торгівлі, зовнішні конфлікти, які об’єднали певну групу під проводом військового вождя, тиск з боку ханаанських міст-держав з долин, филистимлян з середземноморського берега, амалектян і мідіян зі степів.
Ці всі фактори належить розглядати в контексті інтернаціональної політики, з погляду якої в цілій палестинській зоні наступає кінець панування великих сил, передусім Єгипту. Народжується й утверджується етнічна свідомість та розпоширюється царська ідеологія стародавнього Близького Сходу, за якою цар управляє від імени національного бога. Тому біблійна розповідь про невдачу Саула могла б приховувати спогад про нелегкий і неоднозначний процес початкового етапу утворення держави, що розвинулася і утвердилася за Давида і Соломона.
[1] У Телл ел-Фул був віднайдений фрагмент укріплення з кінця XI ст., який W. Albright приписав Саулові.