1988 року Вірменію сколихнув потужний землетрус. Він спустошив усе довкола. Понад 25 тисяч людей загинуло. Через декілька хвилин після землетрусу батько школяра поспішив до школи сина. Його найгірші побоювання справдилися: будівля перетворилася на руїну. Колись цей батько пообіцяв синові, що ніколи його не залишить. Тож, дотримуючись своєї обітниці, став пробиратися через завали. Інші батьки вже втратили будь-яку надію знайти своїх дітей живими, але цей батько продовжував шукати. Цеглина за цеглиною, камінь за каменем до кінця дня і цілу ніч він розкопував руїни.
До ранку він усе ще не знайшов свого сина, та не зупинився, незважаючи на те, що в нього зашкарубли руки і з пальців текла кров, продовжував шукати сина весь наступний день. Нарешті після сорока годин пошуків чоловік відвалив великий камінь і почув те, чого боявся ніколи більше не почути – голос свого сина! Коли батько покликав його, той відгукнувся: «Це я, тату! Я казав іншим не хвилюватися, бо, якщо ти живий, ти нас врятуєш. Я пам’ятаю, як ти обіцяв мені, що завжди будеш зі мною».
Це приклад віри, яку ми бачимо в житті тих, хто цілковито й у всьому покладається на Бога. Ніщо не може перешкодити їхнім переконанням і обітницям. Зі свого боку Бог є вірним, дарує благодать і ласки, необхідні для виповнення призначення і місії того, хто вірить Йому.
Глибока щира віра допомагає нам любити Бога за те, ким Він є, а не за те, що Він може для нас зробити. Коли ми отримуємо дар віри, то зобов’язані жити та ділитися нею з іншими, щоб світло Христа і Його правда відображалися через нас та освічували темряву довкола.
Під час однієї місіонерської поїздки до Китаю хірург-офтальмолог повернув зір тамтешньому чоловікові, який майже втратив його внаслідок катаракти. Через декілька тижнів лікар здивувався, коли побачив ще 40 китайців, які прийшли до нього по допомогу. Їм довелося подолати близько 400 км тернистими дорогами з віддаленої місцевості, аби лікар вилікував їх. Коли він поцікавився, як їм вдалося подолати таку складну дорогу, чоловіки пояснили, що всі трималися за мотузку, яка утримувала їх разом, а попереду неї, показуючи шлях, ішов чоловік, якому той лікар повернув зір.
Чоловік, якому подарували можливість бачити, негайно захотів поділитися цим даром з іншими. Подібно до цього й ми, коли нам дається дар віри, хочемо поділитися ним! А щоб наша віра залишалася сильною і зміцнювалася, нам слід живити її – через молитву, читання Біблії, спільну прославу і тверде переконання, що Бог забезпечить задоволення наших потреб. Бо насправді Бог краще за нас знає, чого ми потребуємо!
Саме в часи випробувань, коли ми найбільш зранені, так необхідно мати віру. Пам’ятаю, як одного дня біг разом за своїм семирічним сином, який їхав на велосипеді. Коли ми вже майже були вдома, він помчав уперед, аж поки не наблизився до досить-таки стрімкого пагорба. Мені не знадобилося багато часу, щоб наздогнати його, коли він усе повільніше й повільніше крутив педалями, пихкаючи та пахкаючи від надмірних зусиль і роздратування. Я поклав йому руку на спину і допоміг виїхати на вершину пагорба. Це було давно, але я часто задумуюсь над образним значенням цієї події.., як Бог приходить нам на допомогу під час серйозних проблем, з якими ми стикаємося.
Досі є чимало ситуацій у житті, які здаються цілком безнадійними, коли здається, що Бог віддалився від нас, коли випробовується наша віра. Мій батько помер незадовго до мого шістнадцятого дня народження. Для мене це був час глибоких сумнівів і збентеження: врешті, як міг Бог допустити, щоб така хороша людина – вірний чоловік і люблячий батько – помер? Навіть зараз у мене не на всі запитання є відповіді. Та я знаю, що Бог існує. Він ніколи не покидав мого батька. Він любив мого тата безмірно і так само безмежно любить мене. Саме в цьому й полягає віра: покладатися на Бога, навіть коли ви не зовсім усе розумієте.