ВІСІМ ПОГАНИХ ДУМОК_3

Гордість

Ніхто не заперечує твердження про гордість як про вершину всіх вад і гріхів. Утім і добрі люди часом признаються в тому, що їм до голови приходять “зверхні думки”, які навряд чи є аж такими поганими. Тому варто розрізняти два види гордости: поганий і дуже поганий. Східні автори говорять про дві подібні, хоч і вельми відмінні одна від одної вади: марнославство і гордість.

В обидвох випадках приписуємо собі певне добро і з огляду на це хочемо, щоб нас оцінили; однак це добро – не наша заслуга. Прагнемо слави. Слава може бути справжньою або “марною”: можна хвалитися чимось справді гідним захоплення або мати слабкість до вихваляння дрібними, не вартими уваги і марними речами.

На переконання аскетів, єдине, що варте слави – це благодать долучення до Божого життя. Тільки Господь може долучити нас до Своєї слави, тому християнин її собі не приписує, а твердо вірить, що це – незаслужений Божий дар. Класичним образом гордости є фарисей, який молиться: “…Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як цей митник” (Лк. 18:11). Гордовитий вимагає від інших захоплення та поваги за те, що без жодних зусиль отримав від Бога й завдяки чому вважає себе кращим.

Гордість – “останній демон”

Слушним є застереження, що саме ті люди, які намагаються провадити духовне життя, неабияк ризикують справді стати зверхніми. Гордість – це “останній демон”, який нападає на тих, хто визволився від “семи попередніх”, найсильніший серед них. Він навіює нашій свідомості почуття зверхности над ближнім власне з огляду на добро, яке чинимо, на обізнаність із богослов’ям, на покликання до чернечого стану.

Кажуть, що слідом за гордістю йде падіння. Гордовита людина легко впадає в гріх. Богослов, якого переповнює гордість за здобуті знання, врешті-решт починає помилятися. “Самодостатність власного судження” є, на думку Теодорето ді Чіро, найсерйознішою недугою інтелектуалів, які втратили смирення. “Вони зневажають будь-яке починання і поради інших. Їхні улюблені слова такі: «Або буде так, як я хочу, або не буде ніяк»”.

Марнославство

Марнославство є злом набагато меншим за гордість. Марнославні – це ті, хто пишається своїм густим волоссям, гарним голосом, розумовими здібностями, шляхетним походженням; хто прагне знайти славу в речах “марних”, не надто переймаючись справжніми життєвими цінностями. Св. Франциск Сальський стверджує, що хоч йдеться про незначну, достоту кумедну пристрасть (якою, попри все, наважуються хвалитися!), життя в неї важке: кажуть, вмирає вона “тільки через пів години після смерти людини”. Аж до останнього подиху ми зважаємо на людську повагу. На найвищій стадії свого розвитку марнославство призводить до браку щирости, до брехні, до безглуздого марнування грошей, викликає суперечки. Тут теж ідеться про “людську повагу”, проте у вельми непривабливому контексті. Щоб не втратити таку повагу, люди схиляються до зла, щоб не впасти в очах грішників, самі грішать.

Духовні автори порівнюють марнославство з розбійником, який у дорозі пристає до мандрівника, вдаючи, що теж кудись подорожує, а потім зненацька грабує його. Нерідко марнославна людина працює, дотримується заповідей, ходить до церкви, відзначається неабиякою сумлінністю і прагне чути похвали. Але врешті-решт втрачає те, що заслужила своїми добрими вчинками, бо зробила їх не для Бога, а через марнославство. Тому часто справджуються слова апостола Павла: “…Але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне, і простих світу, і погорджених, і незначних вибрав Бог, щоб значне знівечити, так щоб не хвалилося перед Богом жадне тіло” (1Кор. 1:27-29).

Чи можна сказати, що гордість – це корінь всіх інших вад?

Так стверджує св. Григорій Великий. Тому у своєму переліку й ставить її на перше місце. Для Євагрія підвалиною всіх восьми вад є самолюбство (філавтія грецькою), яке ще називають “власною волею”.

Це справді так погано – любити себе?

Євангеліє велить нам любити свого ближнього як самого себе (див. Мт. 22:39); воно не забороняє любити себе. Схоластики стверджували: “Той, хто не ставиться добре до самого себе, не зможе ставитися добре й до інших”. Християнство прагне об’єднати ці два різновиди любови – до себе і до ближнього – в єдину любов. Той, хто відкидає таке об’єднання, можливо, й любить себе, проте така любов сама по собі є егоїстичною, неправильною. Люблячи себе, егоїст також самого себе й нищить, позаяк розриває відносини з іншими і, таким чином, применшує свою значимість як особистости. Св. Максим Існовідник визначає термін філавтія як “любов до себе всупереч собі”. Справжня любов – це джерело всіх чеснот, егоїзм же є коренем вад.

Хіба можна не мати власної волі?

Свобідна воля є одним із найбільших Божих дарів. “Щоб спастися, – пише св. Іван Золотоустий, – достатньо хотіти”. Послаблювати волю – означає робити людину менш придатною чи для людської праці, чи для духовного вдосконалення, на яке вона спрямована. У такому контексті дивними виглядають слова св. Доротея з Гази, св. Бернарда та інших, які наполегливо закликають “цілковито відкинути власну волю”, щоб мати змогу прийняти Божу волю чи волю настоятеля.

Ми вже зазначали, що кожен прояв зла породжується поганою думкою, спонукою до гріха. Сюди приєднується і потяг до всього, що заборонене: схильність до захланности, до алкоголю і т. ін. Ми знаємо, що можемо і повинні опиратися таким спонукам, але часто відчуваємо бажання поступитися їм у начебто дозволений спосіб. Так, намагаємося виправдати захланність необхідністю економити, відмову прощати починаємо називати справедливістю тощо. Різні автори називають “власною волею” саме таку тенденцію – виправдовувати схильність до зла за допомогою праведних приводів. Такої тенденції слід позбутися, перш ніж вона почне породжувати всілякі нещастя. Злочинець не тільки коїть злочини, він ще й намагається їх виправдати. Це дуже сумно. Ще сумніше, коли на перший погляд побожні люди полюбляють виправдовувати власне лицемірство, безпосередньо використовуючи тексти зі Святого Письма. Єдиним засобом від такої недуги є щире прагнення пізнати Божу волю і скоритися тому, хто її передає в духовний спосіб.

Попередній запис

ВІСІМ ПОГАНИХ ДУМОК_2

Наступний запис

6. ВЛАСНИЙ ДОСВІД