Філософ Ульріх Гоммес пояснює зростання страху нині тим, «що люди загалом страждають на своєрідну аконтактність. Цілком очевидно, що наслідком аконтактності є страх, так само як аконтактність може призвести до підвищеної агресивності» (Hommes. – 54). Багатьом людям важко дійти до визнання власної аконтактності. Причину свого страху вони залюбки вбачають у зовнішніх чинниках, у непевності часів, в економічній нестабільності, в інших людях. Наша внутрішня позиція і почуття страху взаємопов’язані.
Перебуваючи в стосунках з іншою особою, ми не так легко піддаємося страхові. Це спостережено і в експериментах з тваринами. Кіз піддали імпульсам електричного струму. Ті кози, біля яких була їхня мати, перенесли це значно легше, ніж ізольовані від матері. Усі ми перебуваємо під якимись загрозами. Реагуємо на них по-різному. Декотрі з нас намагаються діяти власною життєвою стратегією, деякі ж зосереджуються на цих загрозах. Те, що викликає страх, стає для них центральним пунктом буття. Гоммес пише: «Це немов вияв внутрішнього неспокою, котрий зовсім не є відповіддю на конкретну загрозу, а передує їй. Хапаються за те, з чим, як видається, узгоджується страх» (Hommes. – 55).
Американський психолог Ірвін Ялом називає цю аконтактність «екзистенційною ізоляцією». Людина вже не є захищеною у світі. Вона згубила контакт зі світом, з іншими людьми та й зі самою собою. Ялом наводить цитату з книги «Мистецтво любити» Еріха Фромма, де Фромм аналізує досвід відокремленості та самотності: «Та ж він справді є джерелом всякого страху». Самотня людина боїться, що світ навалиться на неї, і вона буде безпомічною перед ним. Тому в доланні страху перед ізоляцією досвід любові вирішальний.
Зазнаючи захищеності та підтримки, ми починаємо виходити з залежності від страхів. Відчуваючи любов, ми здатні реагувати на зовнішні загрози не страхом, а довірою, а також надіятися, що вистоїмо перед викликами життя. Ульріх Гоммес називає любов правдивим оплотом проти страху: «Коли ніщо інше вже не допомагає проти страху, то виручає любов. Любов, виявлена мені, й любов, котру даю я сам. Страх можна охарактеризувати як відповідь на почуття, що хтось не ставиться до мене добре» (Hommes. – 58).
Святе Письмо знає любов як засіб переміни страху. В Першому посланні Івана Богослова сформульовано досвід подолання страху любов’ю так: «Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку. Хто ж боїться, той не досконалий в любові» (1Ів. 4:18). Святий Іван мовить тут про любов, котра походить від Бога, а в людині виявляється як власна потуга, здатна перемінити її життя. Любов, мов вогонь, що нас зігріває, і мов джерело, що напуває нас. Тому, хто має в собі таку любов, страх не відомий. Любов усьому благоволить і приймає те, що є. У любові пізнаю, що я цілком і повністю прийнятий Богом.
Коли в мені струмує любов, то приймаю себе таким, яким я є, бо любов торкається всього в мені. За Євангелієм від Івана, Божа любов об’явилася в Ісусі Христі. На хресті вона була звершена. Там усі суперечливості в людині просякнуті Божою любов’ю. Досконала Христова любов долає будь-яку боязнь. Немає вже нічого, чого б ми мали лякатися. Божа любов сягає глибин нашої підсвідомості. Вона усуває також відособленість між людьми. У спогляданні звершеної на хресті Любові, котра примиряє все розладнане, можемо позбутися страху перед роз’єднаними сферами в нашому єстві. Усі наші безодні заповнила любов.
Боязнь очікує кари. Грецьке слово «колазіс» (1Ів. 4:18) означає Останній суд. Ідеться про страх, котрий у минулому мучив численних християн: страх перед Судом, страх бути проклятим і назавжди відкинутим. Мартін Лютер зазнав його тортур. У погляді на Ісусів хрест він розвинув своє вчення про оправдання, подолавши тим цей свій страх. Любов Божа передує нашим власним досягненням. На хресті Бог виявив Свою безумовну та досконалу любов і звільнив нас від страху, що ми недостатньо вчинили для Нього. Нам не потрібно виправдовувати самих себе і доводити Богові, що ми хороші. Бог Сам оправдав нас в Ісусі Христі. Лютер у своєму розумінні Христової любові, як звільненні від страху перед засудженням і вічним прокляттям, орієнтувався на досвід апостола Павла. Будучи фарисеєм, святий Павло намагався виконанням закону утвердитися перед Богом, а в Христі упевнився, що ніщо «не зможе відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рим. 8:39).
Розважмо далі над Першим посланням Івана (4:18). Про кару говоримо не тільки в контексті Останнього суду, а й самопокарання, на котре страждає багато людей. Ми схильні карати, засуджувати і судити самих себе. Боїмося того в собі, що засуджуємо. Самопокарання є найпоширенішою причиною фобій. Ось, наприклад, жінка боїться йти вулицею. Вона згадує, як приймала своє перше Святе Причастя. Перед тим на Сповіді вона забула назвати один гріх і налякалася, що Бог покарає її, коли вона приступить до Святого Причастя. Прийнявши Причастя, вона знепритомніла. На її переконання, Бог так покарав її за провину (nop.: Läpple. – 71 і далі).
У фобіях щодо тварин наявний страх перед тваринною сферою в нас самих, котру ми витісняємо. Інколи «тварина представляє караючу інстанцію або ту, котра мститься» (Bitter. – 68). Відкидання і покарання самих себе пов’язане зі страхом перед чимось, що ми вважаємо небезпечним. Один чоловік боявся ходити польовою дорогою. Вона символізувала для нього те природне, що він – як глибоко релігійна людина – забороняв собі. Лікування проти таких видів страхів з’ясовує походження витісненого і підводить людину до того, аби вона поглянула на саму себе з любов’ю. Інстинкти мають право на існування. Прийняті з любов’ю, вони втрачають свої загрозливі риси.
Любов перемінює боязнь перед засудливим у мені. Хто боїться, того ще любов не пройняла цілком і повністю. Боязнь завжди повідомляє мені, що дещо залишається, куди любов ще не проникла. У лікуванні проти страху варто, крім іншого, орієнтуватися на Перше послання Івана Богослова, де настійливо мовиться про те, щоб дозволити любові проникнути в усі сфери людини: тіла та душі, свідомого і несвідомого.
Любов, що проганяє боязнь, є трьох аспектів: любов як сила в мені, любов, котрої я зазнаю від Бога та від людей, моя любов до Бога і до людей. Той, хто відчуває безумовну любов до себе від Бога і від людей, не боїться, що його відкинуть, полишать. Навіть смерть не страшить його і не здатна відібрати цієї любові. Любов сильніша за смерть. Коли глибоко любимо якусь людину, то нам невідоме почуття страху. Неминуче страх знову і знову тривожитиме наше серце, чи то страх хвороби, чи то смерті, але любов непідвладна ніякій боязні. Страх дає про себе знати відразу, тільки-но ми починаємо роздумувати про любов, подумки аналізувати її. Жоден із нас не здатний постійно відчувати любов, бо людина є мінливою істотою, тому нас періодично охоплюють страхи. Та коли ми повністю занурюємося в стан любові й у ній забуваємо самих себе, то наше серце не знає страху. Один священик, якого поневолювали численні страхи, розповів мені, як протягом короткої миті пережив абсолютну вільність від страхів – він досвідчив Бога. У миті досвідчення Бога та Божої любові страх відступає. Щойно тоді ми розуміємо сенс слів святого Івана: «Страху немає в любові» (1Ів. 4:18).