Релігії відомий феномен страху в різних контекстах. Відзначу, що релігії часто залякували своїх вірних, як-от проповідями про Бога, Який карає і судить, цим виявляли над людьми свою людську владу. Тільман Мозер, описуючи своє стражденне дитинство, говорить про отруєння Богом, натомість сьогодні багато людей уже взагалі відійшли від релігії. Вони не знають ані Бога, Який лякає, ані Бога, Який наповнює довірою. Сам Бог і Його Святі незнані для них. Але ж страх нікуди від них не подівся. Навпаки: що більше людина втрачає зв’язок з Богом, то активніше на неї нападають страхи.
Старий Заповіт завжди говорить про боязнь до Бога. Книга Псалмів та інші Книги поетичні наголошують: «Початок премудрости страх – перед Господом» (Пс. 111:10; Пр. 1:7; 9:10). Християнські богослови завжди пом’якшували слово «страх», заміняючи його на «острах» Господній. Острах Господній – не що інше як поважне сприйняття Бога. Безперечно, таке тлумачення старозавітного поняття – істинне. Учителі мудрості Старого Заповіту не мали наміру лякати людей Богом, а зважали на те, що «прихід Божественної сили в людську сферу переживань спонтанно викликає страх» (Stietencron. – 23). Думаючи про Бога, людина природно реагує страхом і тремтінням. Відомо, що містики досвідчують блаженство і всеогортаючу Божу любов, але все ж таки, як висловлюється релігієзнавець Гайнріх фон Штітенкрон: «Всеохоплююча потуга чужості неминуче викликає в людині ту порцію адреналіну, що приводить її до максимальної тривоги» (Stietencron. – 23). На Бога у своєму житті ми реагуємо боязню. Релігієзнавець Рудольф Отто стверджує, що автентичне пережиття Бога завжди є захопленням і переляком – чимось, що притягує людину, але водночас лякає своєю всеогортаючою могутністю, тож викликає страх.
Страх не тільки походить з досвідчення Бога, а й може готувати нас до зустрічі з Ним, пробуджувати нашу чутливість на Бога. Страх навіть спроможний зумовити інтенсивне переживання Бога, оскільки він сприяє нашій пильності та здатності сприйняття. Якраз ця відкритість усіх наших сфер необхідна для того, аби «впустити» Бога в наше життя. Так «страх стає суттєвою передумовою прямого досвідчення Бога» (Stietencron. – 24).
Критика релігій неправдиво потрактувала зв’язок страху і досвідчення Бога. Людина, мовляв, творить собі образи Бога для долання страху і відповідно Бог є продуктом нашого страху. Насправді ж навпаки. Людина завжди відчувала Божу присутність, тому заледве чи витворювала собі Бога для долання страхів. «У ситуації страху, спочатку через підвищену пильність і здатність сприйняття, але потім через прорив егоцентричного замикання в собі, стає можливим досвід трансцендентної реальності» (Stietencron. – 25). Страх відкриває людину для Бога. Учителі мудрості Старого Заповіту небезпідставно закликають віруючих благоговійно боятися Господа, тому що острах Господній є воротами до пізнання Бога. Острах і пізнання становлять одне ціле. Згідно зі Святим Письмом, острах Господній є початком мудрості (пор.: Пс. 111:10). Перебуваючи в острасі Господньому, ми бачимо правдиво і глибоко. Тоді й світ нам виявляється в новому світлі. Коли ми залишаємося в цій боязні Господній, то освітлюється наше життя.
У відносинах людини з Богом страх може також віддаляти. Людина відчуває своє безсилля і нікчемність перед Всемогутнім. Штітенкрон порівнює пережиття віддаляння, з одного боку, і зціляючої Божої любові, з іншого, з досвідом малої дитини. Страх дитини в результаті розлучення з утробою матері під час народження є фундаментальним досвідом. Цілковита захищеність, котру дитина відчувала в лоні матері, незрівнянна з найближчою близькістю матері після народження. Між дитиною і матір’ю постає зв’язок, «де, з одного боку, є захист і піклування, а також настанова правильної поведінки, з другого боку, довіра, слухняність і вдячна прихильність» (Stietencron. – 28). Перенесімо це на відносини між людиною та Богом: страх, з одного боку, віддаляє від Бога, а з другого, сприяє любові людини до Нього. Бог дає людині пережити ощасливлюючу любов. Найдосконалішою ця любов є в містичному досвіді злиття, де навіть найменшої віддалі між Богом і людиною вже немає.
Отож, страх не тільки віддаляє людину від Бога, а й прихиляє її до Нього. У цій прихильності вона зазнає любові, котра її перемінює, зцілює і обожествляє. Тоді відступає страх людини перед розлукою.
Святий Венедикт у складених чернечих правилах закликає своїх монахів: «Бога страхайтеся в любові» (RВ. – 72, 9). У розділі про покору Венедикт називає Божу любов «досконалою і тою, що проганяє боязнь» (RВ. – 7, 67). Святий Венедикт визначає дванадцять ступенів покори. Підіймаючись ними, монах позбувається страху й укінці доходить до чистої любові. Подібне розуміння зустрічаємо в численних духовних трактатах доби цього Святого. У 72-му розділі, ставлячи боязнь і любов поряд одне з одним, Венедикт орієнтується на давнього письменника-монаха святого Івана Касіяна. Любов і боязнь взаємопов’язані. Боязнь сприяє поглибленню любові. На перший погляд настанова святого Венедикта щодо любові та боязні суперечить словам у Першому посланні Івана (4:18): «Страху немає в любові». Однак обидва висловлювання узгоджуються у своїй основі. Любов долає всякий острах, а острах підводить до любові й посилює любов. Неможливо повністю усунути бар’єр між боязню і любов’ю. Він по-справжньому зміцнює любов.
Висвітлюючи острах Господній саме так, переконуємося, що він дійсно є початком мудрості. Божий острах сприяє прагненню безконечної Божої любові в нашому єстві. Маючи страх Божий, ми не боїмося людей і їхніх суджень. Старозавітній автор Ісус Сирах каже: «Хто Господа страхається, перед іншим страху не має: нічого не боїться, бо Він – його надія» (Сир. 34:14).
Богобоязнь є позитивним чинником психічного здоров’я людини. Сьогоднішні психологи стверджують, що страх є складовою частиною природи людини, тому цілковите подолання страху недоцільне. Адже інакше людина була б не здатна реагувати на небезпеки. Якщо страх не переходить розумних меж, то він сприяє позитиву і повноті нашого життя. Це підтвердить кожен, хто боїться за люблену людину, котра вирушає у важку подорож. Коли та здоровою повертається додому, то щастя того, хто любить її, – велике.
Як уже неодноразово аргументувалося, боязнь може паралізовувати. Проте їй також властиво спонукати до найвищих досягнень. Ось якщо, скажімо, хтось боїться сцени, то, можливо, з більшою віддачею виступатиме, ніж той, котрий такого страху не має. Страх на якусь мить здатний нас засліпити, але водночас сприяє розпізнанню ситуації. Сьорен К’єркегор розумів це так: «Якщо страх веде душу, то все боязке і малодушне відступає від неї» (Stietencron. – 30). Тобто страх не завжди понижує нас, а позбавляє нас усього, чого ми тривожимося. Оминати свій страх означало би ставати пересічною людиною. Тоді це не був би шлях людського зростання.
Страх вказує нам на наші межі. Наприклад, боячись якогось завдання, відчуваємо, що воно перевищує наші можливості. Опір нашого страху варто сприймати серйозно, але не завжди йти за ним. Ось, скажімо, нас атакує страх перед якоюсь поїздкою. З’ясуймо, чи він дійсно підказує нам не рушати в цю подорож, а чи ми просто маємо змінити наше налаштування до неї. Один учитель фізкультури розповідав мені про свій дивний страх перед відпусткою, яку він збирався провести, катаючись на лижах. Як спортсмен не хотів піддаватися почуттю страху. Під час катання на лижах він зламав ногу і збагнув, що його страх був небезпідставний. Буває, що страх перед якимсь завданням змушує нас старанніше приготуватися до нього і докласти усіх зусиль для його виконання.
Любов і страх крокують разом. Даниїл Ґранін пише: «Любов до життя немислима без страху перед смертю… Страх супроводжує любов, неначе тінь» (Granin. – 7). Той, хто боїться втратити свою дитину, готовий пожертвувати для неї своє життя. Страх може бути, немов фон, на котрому таємниця любові спалахує по-справжньому. У «Казці про одного, хто хотів учитися боязні» чоловік пізнає «жахіття», коли його жінка висипає на нього, сплячого, повне відро пічкурів. Чоловік у казці усвідомлює, що, не зазнавши страху, він не спроможний по-справжньому жити і любити. Верена Каст запевняє, що «можливість відчувати страх і здатність плекати стосунки є в таких казках складовими одного цілого» (Kast. – 21).
Страх відкриває наші почуття на таємницю життя. У мистецтві страх також є «невід’ємним компонентом» (Даниїл Ґранін). Штефан Цвайґ, аналізуючи життя Толстого, переконався, що до письменства його спонукав страх смерті – страх, що раніше його так лякав, став у його художній творчості «поглибленням життя і абсолютно неочікувано найпрекраснішим ступенем його мистецтва». В іншому контексті Штефан Цвайґ пише: «Тільки інтуїтивний страх привів його мистецтво від поверхневого спостереження і змальовування реальності до глибини знання». Численних поетів і музикантів саме страх мотивував до їхніх досягнень. Він посприяв тому, що їхні очі та вуха відкрилися на таємниці людського життя. Страх – немов ті прянощі, завдяки яким життя смакує. Тому я повністю згідний з висловлюванням Даниїла Ґраніна: «Людина була би без страху жахливою»» (Granin. – 7).