«Ми юдеї природою, а не грішники з поган… А коли ми дізнались, що людина не може бути виправдана ділами Закону, але тільки вірою в Христа Ісуса, то ми ввірували в Христа Ісуса, щоб нам виправдатися вірою в Христа, а не ділами Закону. Бо жадна людина ділами Закону не буде виправдана! Коли ж, шукаючи виправдання в Христі, ми й самі показалися грішниками, то хіба Христос слуга гріху? Зовсім ні! Бо коли я будую знов те, що був зруйнував, то самого себе роблю злочинцем. Бо Законом я вмер для Закону, щоб жити для Бога. Я розп’ятий з Христом. І живу вже не я, а Христос проживає в мені. А що я живу в тілі тепер, живу вірою в Божого Сина, що мене полюбив, і видав за мене Самого Себе. Божої благодаті я не відкидаю. Бо коли набувається правда Законом, то надармо Христос був умер!»
Добре відома одна історія про Маргарет Тетчер. Будучи на посту прем’єр-міністра Великобританії, вона відвідала будинок престарілих і зустрілася з його мешканцями – літніми людьми, які вже довгий час жили там. Одна бабуся поводилася так, що відразу було видно: вона не зрозуміла, що щойно потиснула руку знаменитому політикові. «Ви знаєте, хто я?» – запитала місіс Тетчер. «Ні, дорогенька, не знаю, – відповіла бабуся, – але на вашому місці я запитала б у доглядальниці, вона напевно знає».
Як би дивно це не звучало, але іноді дуже важливо розібратися в тому, хто ви такий. Людям, які страждають від втрати пам’яті, це необхідно. Потребують такого усвідомлення і ті, хто пережив втрати іншого типу: наприклад, втратили батьківщину, сім’ю і дім. Павло в цьому змістовному уривку говорить про схожі речі, про втрату людиною колишнього обличчя і отримання нового.
Це має пряме відношення до його суперечки з галатійськими баламутами. Тут йдеться не про якісь відхилення в трактуванні Євангелія, або ж про тонкощі юдейського Закону і навіть не про протилежні стилі місіонерської роботи. Питання полягає в тому, хто ти є в Христі. Тут – основа усього. Лобове зіткнення Павла з Петром в Антіохії сталося через питання про християнське самовизначення. Його пристрасний заклик до галатів – саме про їх християнську самосвідомість.
Іноді до насичених ідеями уривків трудів Павла доцільніше підходити з кінця, знаючи його звичку підсумовувати свої роздуми в одній натхненній формулі. У даному випадку нам потрібно звернути увагу на вірші 19б-20: «Я розп’ятий з Христом. І живу вже не я, а Христос проживає в мені. А що я живу в тілі тепер, живу вірою в Божого Сина, що мене полюбив, і видав за мене Самого Себе». Це ядро Павлової аргументації. Треба залишити все, у тому числі і пам’ять про те, ким ти був раніше; потрібно прийняти своє нове обличчя і навчитися жити відповідно до нього.
Вирішення питання, що склало предмет суперечки між Павлом і Петром (чи можуть юдеохристияни і християни з язичників їсти за одним столом), залежить від відповіді на інше питання: що є справжнім Ізраїлем Божим? Що таке народ Божий? Чи дійсно це усі, хто йде за Христом? Чи, можливо, тільки юдеохристияни (включаючи прозелитів, тобто язичників, навернених в юдаїзм)? Чи є християни з язичників громадянами другого сорту?
Павло фокусує свою увагу на найважливіших пунктах. Справжній Ізраїль Божий складається з однієї особи – Месії, Христа. Він – вірний. Він – справжній ізраїльтянин. На цьому заснована ідентифікація народу Божого.
І тепер виникає питання: хто належить Христові? У чому проявляється ця приналежність?
У відповідь на це Павло формулює один з найзнаменитіших своїх принципів віри, що залишається важким для менталітету сучасної західної людини. Ті, що належать Христові – знаходяться в Христі. Тому те, що відноситься до Христа, відноситься і до них. Таке розуміння ґрунтується на уявленнях юдеїв про царя. Цар втілює собою увесь народ. (Давид, б’ючись з Голіафом, являв собою весь Ізраїль у його боротьбі з филистимлянами.) Те, що відноситься до царя, відноситься до всього народу. У цьому фрагменті Павло не говорить про це прямо; але це передбачається. Детальніше Павло розгляне цю тему далі в тексті. Тут же його позиція ясна: ті, хто «у Христі», ті – справжній народ Божий, як язичники, так і юдеї.
Він розповідає про себе, юдея, який став християнином. «Ми, юдеї, – як би каже Павло, – хоча і народилися в сім’ї Заповіту, так і не змогли стати справжнім народом Божим за рахунок чинників, що виділяли наш народ серед інших, тобто за допомогою юдейського Закону. Раз ми віримо, що Ісус – Месія (а без цього немає християнства), значить, ми віримо в те, що розіпнутий Ісус – Месія. А якщо ми в розіпнутому Ісусі, наша попередня особа вже не важлива. Потрібно забути про неї. Тепер нашу приналежність до народу Божого визначає не наявність Закону або його детальні приписи, що відрізняють юдеїв від язичників. «Я помер для Закону, щоб жити для Бога». Ми повинні ще раз, з нуля усвідомити, хто ми такі».
І хто ж ми? Ми – народ Христовий, що живе нині Його життям. І оскільки головне в Ньому – Його вірність, що виділяє любов, то головне в нас і, по суті, єдине, що визначає нас – це наша вірність, так само сповнена любові, наш радісний відгук віри Богові, Який послав Свого Сина померти за нас. Це – серцевина християнської самосвідомості.
Слово, яке використовує Павло для визначення християнської особи і приналежності до сім’ї Божої, зазвичай перекладається як правда, праведність. Це слово може мати різний сенс для різних людей. Для Павла, як ми побачимо в наступному розділі, воно пов’язане з обіцянням Бога Аврааму, що виконалося в Христі. Саме Христос створив єдину всесвітню сім’ю і знаком приналежності до неї служить віра. Це слово також характеризує сім’ю Божу цілком; воно говорить про членство в Заповіті, яке Бог дарував усій Своїй сім’ї, усім віруючим в Євангеліє. Крім того, воно прославляє рятівне правосуддя Боже, що охоплює і зціляє весь пропащий світ і понині позбавляє від загибелі усіх чоловіків, жінок і дітей, які повірили в любов Божу, відкриту в Ісусі. От що можна сказати про праведний, або виправданий, народ.
Сенс того, що каже Павло Петру, зводиться до того, що навіть юдеохристияни втратили свою колишню індивідуальність, визначену Законом, і набули нової, визначеної тільки Христом.
Звідси не слідує, каже він у віршах 17-18, що, втративши юдейську індивідуальність, ми стали «грішниками», якими бачили язичників юдеї. Навпаки, якщо ви відновите стіну між язичниками та юдеями, як це почав робити Петро, то усе, що вам вдасться в такий спосіб довести, це те, що ви – порушники Закону. Якщо дійсно такий важливий Закон, то будьте обережні: ви його порушили!
Але Закон більше не грає вирішальної ролі. «Бо коли набувається правда Законом (тобто участь у Заповіті, праведність), то надармо Христос був умер». Розділяти столи в церкві – означає відкинути з презирством щедру любов Христову. Однією з відмітних особливостей громадського служіння Ісуса була спільність столу. Бог хотів, щоб вона стала знаменням для народу Христового на всі часи.