«Щождо тих, що за щось уважають себе, та якими колись вони були, то ні в чому різниці для мене нема, не дивиться Бог на особу людини! Бо ті, що за щось уважають себе, нічого мені не додали, але навпаки, побачивши, що мені припоручена Євангелія для необрізаних, як Петрові для обрізаних, бо Той, хто помагав Петрові в апостольстві між обрізаними, помагав і мені між поганами, і, пізнавши ту благодать, що дана мені, Яків, і Кифа, і Іван, що стовпами вважаються, подали мені та Варнаві правиці спільноти, щоб ми для поган працювали, вони ж для обрізаних, тільки щоб ми пам’ятали про вбогих, що я й пильнував був чинити таке.»
Один з найзнаменитіших похідних маршрутів в Англії проходить уздовж високого гірського хребта Страйдінг Едж, що в Озерному Краю[1]. Він простягається на схід, до гори Хелвелін, однієї з найвищих в Англії, а в погану погоду і одній з найнебезпечніших. В основному англійські гори безпечні, але тільки не ця. Я кілька разів піднімався на Хелвелін, зокрема при густому снігу, але ніколи не проходив по хребту Страйдінг Едж, і зараз вже думаю, чи не занадто я став старий для такого ризикованого задуму.
З цим гірським хребтом трудність полягає в тому, що він дуже вузький і високий. Це відомо з оповідань тих альпіністів, які там побували, і це ж можна побачити, подивившись на картини, що зображують Страйдінг Едж. Коли ви йдете хребтом, то нерідко ваша права нога стоїть на краю прірви завглибшки в декілька сотень метрів, на дні якої ви можете спостерігати долину, а ліва ваша нога в цей час знаходиться на краю іншої прірви, і там, також далеко внизу, лежить інша долина. Для такої прогулянки потрібні міцні нерви і холоднокровність. Сама ж дорога увесь час петляє, звивається і єдиним способом рухатися вперед – залишається йти по самій вершині хребта. Крок управо або вліво – і ви впадете вниз. Те ж саме станеться, якщо ви зробите крок прямо, не помітивши, що стежка різко йде вбік.
Павло в цій суперечці як би йде по хребту Страйдінг Едж, і саме тому його виклад увесь час відхиляється то в один бік, то в другий. По один бік від себе він бачив прірву, в яку неминуче зірвався б, якби став підкреслювати той факт, що Яків, Петро та Іван схвалили його Євангеліє для язичників. Тоді опоненти вигукнули б: «Ну от! Ми ж казали! Він отримав Євангеліє від них, але все переплутав!» У той же самий час, зроби крок він в інший бік, там його чекав інший обрив. Якби він став наполягати на тому, що Богові не важливе, хто є хто в церкві, усі рівні перед Ним, а єрусалимські апостоли не головніші за будь-якого вірного, то тоді виник би ризик розриву братського зв’язку з центром християнської віри. А для Павла єдність церкви була життєво потрібна. Єдність – це вершина гори, мета, до якої Павло йшов цим небезпечним хребтом. І оскільки Павло наполегливо прагнув саме до цієї мети, то йому доводилося йти таким важким шляхом, змінюючи напрям руху.
Триразово він говорить про тих, хто «за щось уважають себе», або користувалися репутацією «обраних». Для Павла це питання було делікатним; єрусалимські апостоли йшли за Ісусом із самого початку Його служіння, і єдиним виключенням тут був брат Ісусів. Вони мали свого роду природне старшинство, якого в Павла не було. У вірші 6 він двічі згадує про їх репутацію, і тут же робить різкий поворот вліво: «Мені зовсім неважливо, ким і коли вони були: Бог неупереджений». Богові не важливо, карі або блакитні очі в людини, стара вона чи молода, висока чи мала на зріст, товста чи худа, чоловік чи жінка, бідна чи багата, знаменита чи безвісна. Любов Бога до всіх – частина Євангелія. Якщо ви забудете про це, то зірветеся в прірву.
Утретє він говорить про це в 9-му вірші; він дає цим людям позначення, що стало потім дуже популярним: він називає їх «стовпами» (ми теж часто говоримо про якихось людей як «стовпи суспільства»). Такі стовпи, або колони, зазвичай використовувалися тільки в дуже високих будівлях. Найвідомішою високою будівлею в Єрусалимі був Храм. Яків, Петро та Іван були відомі як «стовпи», бо (ми можемо припустити це) рання церква бачила себе новим Храмом.
Павло говорить про три обставини своєї зустрічі зі «стовпами». По-перше, вони не відкрили йому нічого нового. Вони не сказали йому, що його благовістя в якомусь сенсі неповноцінне, і він повинен додати припис про обрізання. По-друге, вони з радістю погодилися на розподіл ролей – він мав відправитися в язичницький світ, а вони в юдейський. (Здається, що при такому розподіленні Павлу дісталася набагато більша територія; мені це нагадує ящики для листів, що колись стояли в Лондоні: вони мали дві щілини, над однією з яких було написано «Лондон», а над іншою «Інша територія». Але насправді євреї тоді жили по всьому Середземномор’ю, і територія Петра була не меншою.) По-третє, апостоли зобов’язали Павла піклуватися про бідних. Причина, по якій Павло і Варнава приїхали цього разу в Єрусалим, майже напевно полягала в тому, що вони привезли фінансову допомогу для церкви, що страждає з голоду (Дії 11:27-30).
Павло успішно пройшов хребтом. Він дав ясно зрозуміти, що не сидить на прив’язі в єрусалимських апостолів. Але також він пояснив, що апостоли були задоволені ним і його роботою.
За усім цим була невидима, але підтримуюча його Божа рука, яка допомогла Павлу зберегти рівновагу. «Той, хто помагав Петрові… і мені» – так можна сказати про таємничу і могутню роботу Божу, здійснювану в глибинах душі. «Пізнавши ту благодать, що дана мені», – каже Павло. О, якби лідери церкви і її рядові члени могли мати досить упокорювання для того, щоб розпізнати благодать Божу, діючу в тих, хто працює по-іншому, з іншими людьми, в інших культурах – Євангеліє тоді поширювалося б скрізь, наскільки б не були круті схили та глибокі прірви праворуч і ліворуч!
[1] Місцевість у північно-західній Англії. – Прим. ред.