«Тож кажу я: поки спадкоємець дитина, він нічим від раба не різниться, хоч він пан над усім, але під опікунами та керівниками знаходиться він аж до часу, що визначив батько. Так і ми, поки дітьми були, то були поневолені стихіями світу. Як настало ж виповнення часу, Бог послав Свого Сина, що родився від жони, та став під Законом, щоб викупити підзаконних, щоб усиновлення ми прийняли. А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, що викликує: Авва, Отче! Тому ти вже не раб, але син. А як син, то й спадкоємець Божий через Христа.»
Якщо колись ви намагалися написати оповідання, то, можливо, іноді помічали, що придумані вами персонажі іноді потрапляють у такі скрутні становища, з яких їх досить непросто визволити. Декілька романістів дев’ятнадцятого століття зіткнулися з цією проблемою; часто їх герої або героїні так заплутувалися у фінансових або сімейних проблемах, що незрозуміло було, як їх рятувати. Найпростішим рішенням у таких випадках буває ввести в сюжет смерть якоїсь людини, раніше не згаданої в книзі з тим, щоб померлий залишив персонажеві, що потрапив у біду, великий спадок. У розв’язці роману несподівано прибуває сповіщення про те, що давно забутий дядько або кузен, що жив десь на іншому краю світу, помер і залишив після себе цілий статок. І таким чином, несподівано все вирішувалося благополучно. Ми можемо, нарешті, перевести дух. Знову з’явилася надія, проблеми забуті, усі радіють.
Можна усміхнутися над тим, з якою легкістю романісти виручають своїх героїв з бід і приробляють до історії щасливий кінець таким химерним чином, ніяк не зв’язуючи фінал з іншим сюжетом. У наші дні серйозний автор не схвалить такого дешевого трюку, оскільки ми живемо у світі, де живе дуже мало багатих і забутих дядечків. Але такий сюжетний поворот зберігає свою привабливість; він відбиває леліяну багатьма мрію про те, що раптом станеться щось несподіване, і усі проблеми зникнуть вмить. У фрагменті послання, що розглядається нами, Павло розповідає історію, співзвучну з описаним вище щасливим випадком; історія ця настільки показова для християнства, що з нею знайомі навіть ті, хто не вивчав робіт апостола Павла.
Це – розповідь про людей, які повинні успадкувати свого роду багатство, але нічого про це самі не знають. Є дві категорії людей, яким спільно належить розділити цей спадок; у них різне походження, але в результаті вони стануть єдиними. Це юдеохристияни і християни з язичників. Вони прийшли з різних відправних точок, але в той момент, коли вони стали християнами, це втратило всяке значення – Павло упевнений у цьому. Якщо на недільне богослужіння в церкву одна людина прибула, просто перейшовши вулицю, а інша прилетіла здалека на вертольоті, то, незважаючи на відмінність їх маршрутів, мета одна й та сама.
Павло починає розділ з того, про що почав мову в попередньому розділі: про сина, який одночасно і спадкоємець. Він розглядає стан, в якому людина знаходиться до того, як досягне повноліття: батьку доводиться призначати вихователя і охоронців, щоб вони піклувалися про дитину (як у випадку з «виховником» з Гал. 3:24-25). Тепер Павло розвиває цю думку, приєднуючи до неї дві нові теми. Перша тема: роль Бога в новому Виході, великий остаточний акт спокутування, здійснений у Христі і за допомогою Духа. Друга: шлях євреїв і язичників з однакового стану рабства до віри і свободи. Ми також розглянемо зараз дві ці теми.
Ці вірші насичені мовою Виходу. Бог призвав Мойсея вивести Ізраїль з єгипетського рабства до свободи, щоб наслідувати обітовану землю. Після довгого періоду очікування, передбаченого в 15-му розділі Книги Буття, настав час виконання: Бог послав Мойсея звільнити Божий народ, викупити його з рабства. Мойсей передає фараонові слова Бога про Ізраїль: «Син Мій, Мій перворідний то Ізраїль». Свобода була досягнута після подій Пасхи, таких як жертвопринесення агнців і винищування первістків Єгипту. Після виходу з Єгипту, через 40 днів після Пасхи народ прийшов до гори Сінай. Там він отримав Закон як путівник крізь пустелю до обітованої землі. Ця історія відома будь-якому євреєві, вона – засаднича для багатьох юдейських писань, як древніх, так і сучасних.
Уявіть, що сюжет цієї історії зображений на вітражі, так що ви можете дивитися крізь вітражне скло і одночасно бачити зображену на ньому картину. Тримаючи це скло перед очима, подивіться на історію, розказану Павлом, і спостерігайте, що з цього вийде. Ізраїль знову в рабстві, але тепер їм володіють не єгиптяни, а «стихії світу». Цей незвичайний вираз, як правило, відносять до ангелів-хранителів або інших надприродних істот, які, за поширеними тоді серед юдеїв віруванням, піклувалися про різні нації. Павло з великою сміливістю каже, що сам Закон став чимось на кшталт ангела-хранителя, який наглядає за Ізраїлем і охороняє його від зближення з іншими народами, – фактично, перешкоджаючи виконанню давнього наміру Бога звільнити і об’єднати Свій народ, створити єдину вселенську сім’ю.
Але потім відбувається нова Пасха. Бог знову направив Свого посланця; але тепер це вже не Мойсей, а Ісус Христос. Через Його смерть куплена свобода для рабів, які тепер можуть стати дітьми Божими. І більше того: через 50 днів після Пасхи, у свято П’ятидесятниці, Бог дає вже не Закон, але Свого власного Духа, Духа Свого Сина, щоб зробити Свій народ Своїми дітьми, як за офіційним статусом, так і за якнайглибшою внутрішньою суттю. Про це свідчить мимовільна молитва, що виникає під впливом духу в серці вірного: це молитва Господня, Отче наш. В її арамейському варіанті Бога закликають як тата – саме так перекладають слово Abba. Це найменування в середовищі ізраїльтян використовували не лише малолітні діти, але і дорослі; сенс такого звернення полягає не в підкресленні дитячого віку того, хто звертається, але у вираженні особливої близькості і довірливості.
Народ Ізраїльський, знаходячись в Єгипті, несподівано відкрив, що Бог пропонує їм спадок, хоче звільнити їх з рабства і привести до цього спадку. І Павло каже, що це ж саме відбувається і тепер, але тільки на глибшому рівні і носить остаточний характер, як для юдеїв, так і для язичників. Розповідаючи цю історію, він натякає, що спокутування Богом Своїх дітей відноситься не лише до євреїв, але і до язичників: адже в язичників також, безумовно, були свої ангели-хранителі, надприродні істоти, що наглядали за ними.
Отже, хоча в третьому вірші Павло говорить про євреїв (ми), усе, що він говорить про юдеохристиян, стосується і християн з язичників. Він хоче, щоб галати (поза сумнівом, колишні язичники) зрозуміли; мандри від язичництва до християнської віри подібно до шляху юдеїв від дитячого стану під захистом і наглядом Закону до тієї ж самої християнської віри. Звичайно, є певні відмінності. Євреї вже поклонялися тому ж самому Богові, Який відкрився в Христі за допомогою Духа, тоді як язичники служили ідолам (про це – у наступному уривку послання). Але оскільки шляхи ці йдуть паралельно, то і кінцевий пункт однаковий.
У Книзі Вихід Бог Авраама відкриває Себе по-новому: як Бог, Який зберігає Заповіт, чує крик Свого народу і приходить йому на допомогу. Сама Книга Вихід убачає усе це в тому, що Бог повідомляє Своє ім’я, YHWH (Вих. 3:14; 6:2-8). І тепер Павло сміливо (адже він зробив це уперше) оголошує, що Бог Авраама відкрився через Свою дію в Ісусі і Дусі – не лише відкрив Своє ім’я і Свої дії, але також явив Свою присутність як людину серед людей, як єврея серед євреїв. Син Божий Ісус і Дух Сина Божого послані Богом; вони не відокремлені від Бога, не відірвані від Нього, але є Його самоодкровенням і особистою присутністю. Хоча в ті часи богослови ще не використали слова «Трійця» і ввели цей термін пізніше за Павла, але коріння християнського розуміння Триєдиного Бога вже є в цьому, одному з найперших документів (якщо не найпершому) ранньої Церкви, що дійшли до нас.
В останньому вірші даного фрагмента Павло несподівано переходить від використання форми другої особи множини до однини другої особи. «Тому ти – каже він, звертаючись до свого читача, – вже не раб, але син. А як син, то й спадкоємець Божий через Христа». До тих пір, поки кожен читач не прочитає цих адресованих йому слів, послання не знайде свого адресата. Павло, що пише послання, залишається проповідником, а проповідник Павло знає, як достукатися до того, хто слухає.