«Та тоді, не знаючи Бога, служили ви тим, що з істоти богами вони не були. А тепер, як пізнали ви Бога, чи краще як Бог вас пізнав, як вертаєтесь знов до слабих та вбогих стихій, яким хочете знов, як давніше, служити? Ви вважаєте пильно на дні та на місяці, і на пори та роки. Я боюся за вас, чи не дармо я працював коло вас?…»
Кит – одне з найдивовижніших видовищ у царстві тварин. Як це чудово – відплисти невеликою шлюпкою в море і дочекатися (іноді на це потрібно декілька годин) його появи з води, коли цей гігант раптом вистрибує в повітря! І що найдивовижніше – ця тварина вільна; воно робить те, що хоче, живе так, як їй подобається.
Але деякі кити живуть і в неволі. Їх іноді тримають у величезних акваріумах, регулярно годують, непогано наглядають за ними, учать всяким забавним штукам. Вони – розумні тварини, люблять працювати і грати з людьми, показувати себе на публіці.
Ніхто, проте, не схвалює того, що їх тримають у неволі. Кілька років тому на тихоокеанському узбережжі США група активістів, що захищають права тварин, випустила кита з акваріума в океан. Цікаве те, що сталося потім. Кит проплив якусь відстань, провів короткий час у відкритому морі і потім добровільно повернувся в акваріум. Кит вирішив, мабуть, що йому краще жити в неволі, ніж боротися за існування в суворих умовах зовнішнього світу.
Сини Ізраїлю при Мойсеєві зіткнулися зі схожим вибором. Вони вийшли з Єгипту під керівництвом Мойсея і під час своїх довгих мандрів виявилися перед лицем невизначеного майбутнього. Іноді вони не могли сказати, звідки отримають їжу наступного разу. Коли вони стали отримувати одну і ту ж їжу, та скоро набридла їм. Вони увесь час чогось боялися: спочатку переслідування єгиптян, потім жителів Ханаана, що закріпилися в землі обітованій. Знову і знову запитували вони: навіщо ми покинули Єгипет? Нам було краще, коли ми там були рабами, ніж тепер, коли ми ганяємося за цією безумною мрією (Вих. 14:11; 16:3; 17:3; Чис. 14:1-4). Іноді вони замишляли вибрати собі нового вождя і йти назад в Єгипет, подібно до кита, що повернувся у свою в’язницю.
Коли Павло писав цю частину послання, перед його поглядом стояли картини поневіряння пустелею. Галатійські християни вийшли з «Єгипту» ідолопоклонства, служіння хибним богам. Вони були звільнені, спокуті особистим діянням істинного Бога в Сині Божому і Його дусі (4:4-7). Тепер же, видно, вони злякалися такого великого і неспокійного світу свободи, що відкрився їх погляду. Вони наважилися знову повернутися в той світ, де життя здається спокійнішим, розміреним, де все знайоме, тобто, простіше кажучи, повернутися в рабство. Павло каже до них, що вони обрали повернутися туди, звідки вийшли, назад, до язичницьких богів, яким галати поклонялися до того, як живий Бог звільнив їх.
Це звинувачення здається дивним – адже галати не почали служити своїм старим язичницьким богам, вони лише хотіли стати юдеями. Але Павло твердий, як кремінь. Тепер, після приходу Христового, а з ним і нового світу, де Божа благодать рівно досягає усіх, спробуй вони перейняти юдейські звичаї і це означатиме, що новій сім’ї Христовій вони віддали перевагу системі, побудованій на етнічній і територіальній спільності. Вони хочуть обрати для себе правила юдейського закону, який по суті справи в період від Мойсея до Христа тримав Ізраїль у стані духовного рабства (Гал. 3:23-25; 4:3). Це рівносильне тому щоб сказати: «Ми вважаємо за краще підкорятися безлічі колишніх національних божеств; не хочемо знати істинного Бога, Який відкрився нам у Своїх діяннях, – того, хто один Сущий».
Павло ясно каже, що Закон був даний Богом згідно з Його загальним задумом. Але зараз цей задум вже виконаний; кожен, хто хоче повернутися назад, на більш ранню стадію, зводить Закон на рівень самостійної і нескороминущої цінності. Іншими словами, Закон у цьому випадку займає місце Бога. Галатам же слід знати, що сенс християнства полягає в тому, щоб вийти з-під влади «божеств», що поневолюють, і в пізнанні істинного Бога набути свободи.
Якщо говорити точніше, сенс – у тому, щоб істинний Бог пізнав тебе. Павло поправляє сам себе у вірші 9, оскільки, як він каже в Першому посланні до Коринтян 8:2-3, не стільки важливо самому знати Бога, як важливо, щоб Бог знав тебе. Наше знання Бога – мале, немічне, неповне і непостійне, залежить від перепадів нашого настрою і від наших почуттів. Якби знання робило нас християнами, то ми стояли б на дуже хисткій основі. Важливе саме те, щоб Бог знав нас; не в тому сенсі, що знав би про нас, хоча це теж є присутнім, але в тому, щоб Він мав (з власного боку) сталі і міцні узи, уклав з нами Заповіт і, відповідно, називав нас членами Своєї сім’ї.
Вибір тут простий. Або ви продовжуєте жити у свободі, і Бог, Який відкрився вам як Отець, Син і Дух (4:4-7), пізнає вас, або ж ви повертаєтеся назад до ідолопоклонства, стаєте тим же рабом, яким і були. Перша пастка, в яку може потрапити християнин, полягає не в тому, щоб порушити моральний закон (хоча і тут важливо бути пильним), а в тому, щоб впасти в ідолопоклонство, служіння хибним богам (а тоді це неминуче призведе до порушень моральності). У цьому і полягає сенс Павлового застереження. Переконайтеся, що ви поклоняєтеся істинному Богові, а все інше прикладеться.
Бунт галатів характеризувався ще однією ознакою, що ускладнила життя цієї молодої церкви, і про що Павло згадує тільки в одному місці в цьому уривку: «Ви вважаєте пильно на дні та на місяці, і на пори та роки». Що це може означати? З найперших часів християнська церква має свої свята. Сам Павло говорить про перший день тижня як особливий (1Кор. 16:2), і немає сумнівів, що перші християни збиралися в «День Господній» (Об. 1:10), у день Воскресіння Ісуса, що назавжди став особливо шанованим днем. Так само і Пасха незабаром стала важливим щорічним святом; багато в церкві, включаючи і Павла (Дії 20:6,16; 1Кор. 16:8) продовжували датувати події за такими юдейськими святами, як Пасха і П’ятидесятниця. Тобто, у цьому уривку ніяк не може йтися про те, що потрібно заборонити дотримання святкових днів. Крім того, у Посланні до Римлян (14:5-6) Павло пише, що кожен християнин може індивідуально приймати рішення про дотримання або недотримання днів відповідно до свого переконання.
Тут же проблема пов’язана з тим, що галати наполягали на дотриманні юдейських свят; але сенс юдейських свят – в очікуванні великого акту спокутування, який буде здійснений Богом у майбутньому. Навіщо тоді дотримувати їх, якщо обіцяне Богом майбутнє вже настало в Ісусі Христі? Чинити так, як хотіли чинити галати, – значить, по суті справи, засумніватися у виконанні Богом Своїх обіцянок, тоді як Євангеліє каже, що Бог вже усе виконав! Тому Павло з гнівом вигукує: «Я боюся за вас, чи не дармо я працював коло вас?»
Проте в центрі цього фрагмента лежить головний для сучасного християнства заклик набути істинної свободи в тому, щоб самому знати Бога і бути пізнаним Ним. Життя, присвячене Богові, наповнене поклонінням Йому, захопленим спогляданням істинного Бога, Якого ми ніколи не зможемо пізнати в повній мірі, – звільняє нас від гніту інших богів. Проте інші боги продовжують нашіптувати нам у вуха, щоб ми вважали за краще знову повернутися в рабство до них. Адже завжди легше жити в старій системі координат, у системі расової або племінної самобутності, географічної чи територіальної приналежності, залежати від умов, що диктуються грошима, сексом і владою. Набагато важче йти за Богом, Який відкрився в Ісусі і Дусі, пізнати справжню свободу, істинну людяність, братерство інших учнів Христових. Але, як скаже Павло, насправді вибору немає. Бог зробив Свою справу, і ми скуштували плоди Його дії. Якщо ми повернемося назад, то ми відмовимося не лише від самих себе, не лише від нашого християнського досвіду, але і від самого Бога.