Інколи я відчуваю болюче бажання залишитися з Візелем, приголомшений цією людською трагедією. Пройшовши через такі жахіття, як може людина почати жити знову? Чи можуть такі слова, як надія, щастя і радість відновити для неї своє значення? Як може хтось говорити про цінність страждань, здатну розвивати характер?
Прочитавши Ніч і ще кілька книг Елі Візеля, я прочитав книгу Потаємна Схованка Коррі Тен Бум. На той час обставини подій були для мне вже більш-менш знайомими. Хоча сама Коррі не була єврейкою, вона була арештована в Голландії за переховування євреїв і відправлена в табір для смертників у Германію. Вона також зазнала жало батога, бачила, як в’язні зникали в печах і була свідком смерті своєї сестри. Вона також відчула, як спаплюжувалися чесноти у світі суверенного зла. Її книги ставлять ті ж самі питання, що й книги Візеля, але інколи її гнів запалюється і проти Бога.
Але в книзі Потаємна Схованка є інший елемент, елемент надії і перемоги. В її історію вплетені нитки невеликих чудес, одночасно з дослідженнями Біблії, піснями псалмів і численними вчинками співчуття і жертовності. У своїх важких випробуваннях дві сестри продовжують вірити Богові, Який з любов’ю спостерігає за ними. Як сказала Коррі: «Якою б глибокою не була яма. Божа любов набагато глибша».
Я мушу визнати, що хоча моя симпатія повністю належить Коррі, її поглядам на життя і я вірю в її Бога любові, її книга в порівнянні з книгами Візеля не така глибокодумна. Щось темне і звучне протискалось мені всередину, штовхаючи мене від надії до відчаю.
Сам Візель виразив свій сумнів як дію звільнення. «Я був обвинувачем, а Бог обвинуваченим. У мене відкрилися очі і я був самотній – жахливо самотній у світі без Бога і без людини. Без любові чи милості. Я вже був нічим іншим, як попелом, хоча почував себе сильнішим за Всемогутнього, з яким було пов’язане моє життя стільки довгих років»[1]. Якась сила зсередини спонукала мене з гордістю стати поряд з Елі Візелем, як обвинувачем Бога і відкинути обмежуючі кайдани вірування.
Лише одна річ завадила мені стати Божим обвинувачем. Мої причини для того, щоб продовжувати вірити, за іронією, найкраще відображені в сцені, змальованій самим Візелем, в епізоді, який відбувся тоді, коли він у свої п’ятнадцять став в’язнем Буни.
В таборі Буни виявили схованку зброї. Зброя належала датчанину, якого негайно відправили в Освенцім. Датчанин мав такого собі піпеля, хлопчину, який йому прислуговував, і охоронці вчинили допит цьому юному хлопцеві. Цей піпель мав шляхетне і красиве обличчя, ще не спотворене життям у таборі – обличчя «сумного маленького ангела», як писав Візель.
Коли хлопчина відмовився співпрацювати з нацистами, вони засудили його на смерть, разом з двома іншими в’язнями, впійманими зі зброєю.
«Одного дня, повертаючись з робіт, ми побачили три шибениці, три чорних крука, що виросли на площі, де збиралися усі в’язні. Перекличка, есесівці навколо нас, заряджені кулемети: цілком традиційна церемонія. Три жертви в кайданах – і один з них маленький служка, ангел із сумними очима.
Есесівці здавалися більш заклопотаними, більш стурбованими, ніж звичайно. Повісити малого хлопчину на очах у тисяч глядачів не така вже й проста справа.
Начальник табору прочитав вердикт. Усі дивилися на дитину. Він був мертовно-блідий, майже спокійний, тільки покусував губи. Шибениці кидали на нього свою тінь.
Цього рачу місцевий Лагеркапо відмовився виконувати роль карателя. Його замінили три есесівці.
Три жертви піднялися на стільці.
На три шиї одночасно накинули петлі.
«Хай живе свобода!» – крикнули двоє дорослих.
А дитина мовчала.
«Де Бог? Де Він?» – запитав хтось позаду мене.
За сигналом начальника табору з-під ніг засуджених витягли стільці.
В таборі суцільна тиша. На горизонті сідало сонце.
«Оголити голови!» – крикнув начальник табору. Його голос звучав хрипло. Ми плакали.
«Покрити голови!»
І тоді почався справжній парад. Двоє дорослих були вже мертві. Язики в них набрякли і посиніли. Але третя мотузка все ще гойдалась; будучи надто легким, хлопчина досі залишався живим…
Він залишався там на мотузці більш як півгодини, борючись між життям і смертю, помираючи в повільній агонії на наших очах. А ми мусили дивитися йому просто в обличчя. Він був ще живий, коли я проходив повз нього. Його язик все ще був червоним, а очі ще не стали скляними.
Позаду мене я почув, як той самий чоловік запитав: «То де ж Бог тепер?»
І я почув, як голос всередині мене відповідає йому: «Де Він? Він тут – ось Він висить на цій шибениці…»
Тої ночі табірна юшка віддавала трупним присмаком»[2].
Візель втратив свою віру в Бога в тому концентраційному таборі. Для нього в буквальному розумінні Бог був повішений на одній з тих шибениць, і так ніколи більше не воскресав. Але фактично, той образ, який Візель намагається викликати в нас з таким запалом, містить у собі відповідь на його ж запитання. Де був Бог? Внутрішній голос Елі Візеля сказав правду: Бог таки справді помер, повішений поруч з юним піпелем. Бог не відсторонював навіть Себе від людських страждань. Він також висів на шибениці, на Голгофі, і цього цілком досить, щоб я продовжував вірити в Бога любові.
Бог, у комфортній обстановці небес не відвертає Своє нечуюче вухо від звуків страждань на цій стогнучій планеті. Він приєднався до нас, вибрав жити серед пригноблених людей – серед раси, до якої належав Візель, – в умовах бідності і страшного горя. Він також був невинною жертвою жорстоких, безжальних тортур. У момент чорного відчаю Син Божий кричав до Бога Отця, так само, як більшість віруючих у тому таборі: «Боже, чому Ти Мене покинув?»
Ісус, Син Божий на землі, втілив у Собі все, що я досі намагався сказати про біль. Так само як Йов, невинний страждалець і Його попередник, Він не отримав відповіді на своє запитання про причину: «Чому? Чому?» – кричав Він з хреста, а у відповідь не почув нічого, крім мовчання від Бога. Але навіть у цьому випадку Його реакцією була вірність, зосередження уваги на тому позитиві, який могли принести Його страждання: «…замість радости, яка була перед Ним, перетерпів хреста» (Євреїв 12:2). Якої радості? Трансформації, чи викуплення людства.
Автори Євангелій наголошують на тому, що Ісусові страждання не були настільки важливі; Він же міг покликати легіон ангелів. Але Він якимсь чином мав пройти через це, аби спасти загублені, грішні створіння. Бог взяв страшний біль смерті Свого власного Сина і використав його на те, щоб взяти на Себе весь біль на цій землі. Страждання були тою платою, яку заплатив Бог прощення.
Людські страждання так і залишаються безглуздими і беззмістовними, аж поки ми не отримаємо впевненість у тому, що Бог співчуває нашому болю і певним чином може зцілити цей біль. Цю впевненість ми маємо в Ісусові.
Таким чином Християнське послання містить у собі повну гаму гніву, відчаю і темряви, красномовно виражених у таких книгах, як Ніч. Воно пропонує повне ототожнення із страждаючим світом. Але Християнство окрім цього робить крок ще далі. Цей крок називається Воскресінням, моментом перемоги, коли останній ворог, сама смерть, отримав поразку. На перший погляд трагічна подія, розп’яття Ісуса, зробила можливим остаточне зцілення світу.
Чи бажав Бог голокосту? Поставте це запитання інакше: Чи хотів Бог смерті Свого власного Сина? Очевидно, що за Своєю природою, Він не бажав такого звірства. Але обидва мали місце, і запитання «Чому?», яке так і лишається без відповіді, перетворюється на запитання «Для чого?»
В момент болю здається неможливим уявити собі, що цю трагедію можна якимсь чином виправдати. (Напевно так здавалося і Ісусові в Гефсиманії.) Ми ніколи не можемо точно знати заздалегідь, як страждання можуть перетворитися на привід для радості Але саме в це нас просять вірити. Віра – означає заздалегідь вірити в те, що має сенс тільки вивернутим навпаки.
[1] Там же. С. 79.
[2] Там же. С. 75-76.