Навіть якщо концтабори й дали відповідь на певні загальні запитання щодо людської природи, то вони, і особливо голокост Гітлера, спрямований проти євреїв, викликають безнадійне запитання про Бога. Запитання, підняте в цій книзі, «Де Бог, коли боляче?», практично характеризує переживання євреїв під час Голокосту. Як Він міг сидіти, мовчати і дивитися на знищення шести мільйонів чоловік з Його вибраного народу? Як Він міг дозволити злу панувати з такою очевидною владою?
У 1970-х один чоловік на ім’я Рів Роберт Бреннер проводив дослідження серед однієї тисячі людей, що пережили Голокост, особливо цікавлячись їхнім віросповіданням. Як переживання Голокосту вплинуло на їхню віру в Бога? На його великий подив, майже половина опитуваних заявила, що Голокост жодним чином не вплинув на їхню віру в Бога. А інша половина розповіла дещо іншу історію. Серед загального числа тих, що лишилися живими, одинадцять відсотків сказали, що вони відмовилися вірити в існування Бога, що стало безпосереднім наслідком пережитого ними. Після війни їхня віра так і не відновилась. Проаналізувавши їхні детальні відповіді, Бреннер помітив, що їхній атеїзм був не стільки питанням теологічних переконань, а більше емоційною реакцією, вираженням глибокої образи і гніву проти Бога за те, що Він їх залишив.
Однак Бреннер також виявив, що незначне число опитуваних, близько п’яти відсотків із загального числа, саме через Голокост від атеїзму прийшли до віри в Бога. Переживши всю цю мерзоту, вони більше не мали до кого йти[1].
Протягом двох місяців я прочитав дві проникливі розповіді жертв Голокосту. Ці два автори, Елі Візель і Коррі Тен Бум, є типовими представниками радикально протилежних реакцій віри в таких умовах. Їхні книги, обоє будучи бестселерами, належать до числа найбільш популярних серед читачів праць серед великої кількості літератури, присвяченій темі Голокосту.
Ніч Елі Візеля справила на мене таке враження, як ніяка інша прочитана мною раніше книга. У дуже стислому стилі, у реченнях, рясно переповнених різноманітними образами, Візель описує світ, в якому провів свої підліткові роки. Всіх євреїв у його селі спочатку загнали в гетто, потім відібрали в них речі і завантажили у вагони для перевезення худоби. Майже третина загинула по дорозі до концтабору.
Першої ночі вагон Візеля зупинився в Біркенбау, там з масивної печі повалили клуби загрозливого чорного диму, і вперше в житті Елі вдихнув запах горілої людської плоті: «Я ніколи не забуду тієї ночі, семикратно проклятої і семикратно запечатаної. Ніколи не забуду того диму. Ніколи не забуду тих маленьких облич дітлахів, коли я бачив, як їх тіла скручувалися в гірляндах диму під тихим, синім небом. Я ніколи не забуду тієї нічної тиші, яка назавжди, навічно позбавила мене прагнення до життя. Ніколи не забуду тих моментів, які мучили мого Бога і мою душу, і перетворили мої мрії на попіл. Я ніколи не забуду всього цього, навіть якщо буду приречений жити стільки, скільки Сам Бог. Ніколи»[2].
Візель бачив як його матір, молодшу сестру і ймовірно всю його сім’ю вкинули в знищувальну піч. Він бачив настромлених на вила немовлят, повішених дітей, ув’язнених, що вбивали своїх же співкамерників за шматок хліба. Сам Елі уникнув смерті тільки через адміністративну помилку. Його книги рясніють різними варіаціями однієї і тої ж історії безглуздої, безнадійної трагедії.
В передмові до Ночі, його колега, лауреат Нобелевської премії Франсуа Моріак описує свою зустріч з Візелем, коли він вперше почув його історію:
«Саме тоді я зрозумів, що так привабило мене в цьому молодому ізраїльтянинові: цей погляд, ніби в Лазаря, воскреслого з мертвих, але все ще в’язня за похмурими межами, де він блукав, спотикаючись об безсоромні тіла померлих. Для нього крик Ніцше втілює майже фізичну реальність: Бог мертвий, Бог любові, лагідності, втіхи, Бог Авраама, Ісака і Якова щез назавжди, поза пильним поглядом цієї дитини, у диму людського голокосту, влаштованого вищою расою, найбільш ненажерливою з усіх відомих ідолів. Скільки ще благочестивих євреїв на собі пережили таку смерть!…
Чи задумувались ми коли-небудь над наслідком цього жахіття, яке, хай навіть не настільки очевидно, не настільки разюче, як інші знущання, але все одно є найгіршим для тих з нас, хто вірить: смерть Бога в душі дитини, яка раптом побачила абсолютне зло?»[3]
[1] Рів Роберт Бреннер. Віра і сумніви тих, що пережили голокост. Нью-Йорк: Фрі Пресс, 1980. С. 94-95, 103-104.
[2] Елі Візель. Ніч. Нью-Йорк: Айвон Букс, 1969 С. 44.
[3] Там же. С. 8-9.