Переповнений потяг, що віз мати Терезу на північ у гори, їхав дуже повільно, зупиняючись на кожній станції. Коли вона бачила натовпи бідних, виснажених з голоду людей, у неї стискувалося серце. Спостерігаючи за матерями, які з ніжністю притискали до грудей худих і брудних немовлят, загорнутих у лахміття, вона думала, що саме заради таких людей вона приїхала в Індію. Викладання їй стало недостатньо. Саме в цей момент, коли її серце було готове, вона почула голос Ісуса: “Йди і живи серед цих бідних, а Я буду з тобою”.
У щоденнику залишився спогад про цю найбільшу подію в її житті: “Це сталося 10 вересня 1946 року. Під час усамітненої молитви я ясно почула заклик Господній залишити все і йти за Ним у самісінькі нетрі – служити Йому серед бідних. І не просто бідних. Він призвав мене служити найбіднішим з бідних у Калькутті. Тим, в яких не було нікого і нічого; до яких вже ніхто не хоче наближатися, бо вони заразливі, брудні; тим, які не можуть навіть йти просити милостиню, бо вони голі, у них немає навіть лахміття, щоб прикрити тіло; тим, які вже не можуть їсти, бо від виснаження в них немає сил навіть на це; тим, які знеможені падають на вулицях, усвідомлюючи, що помирають; тим, які вже не плачуть, бо виплакали всі сльози. Саме таких мені показав Ісус під час цієї подорожі, і Він побажав, щоб я полюбила їх… Богові потрібна була моя бідність, моя слабкість, моє життя для того, щоб виявити Свою любов до найубогіших. Це було покликання в покликанні”.
Своє ставлення до цього одкровення Тереза виразила молитвою, яка також залишилася на сторінках її щоденника: “Господи, вільним своїм рішенням, маючи опорою лише Твою любов, я хочу виконати Твою волю. Не хочу озиратися назад. Бідні – братство моє. Їх забезпеченість – моя забезпеченість. Їх здоров’я – моє здоров’я. Мій притулок – притулок для бідних. І не просто для бідних, а для найбідніших з бідних”.
Поки думки про служіння тривожили розум матері Терези, її фізичний стан все погіршувався. Підозрюваний туберкульоз прогресував, і одного дня, лежачи на лікарняному ліжку в критичному стані, вона побачила сон, який зрозуміла, як чергове одкровення від Бога: “Мені приснилося, що я стояла біля воріт раю, але ангел велів мені повернутися назад на землю і ще трохи там попрацювати. “Тут, на небі, немає нетрів”, – сказав він мені. І я повернулася”. Цей сон був для неї ще одним підтвердженням того, що вона обрана Господом зробити щось важливе для Нього на цій землі.
Після довгих досліджень лікарі встановили ранню стадію туберкульозу і відправили Терезу на довгий відпочинок в Асансол, штат Біхар, за 200 кілометрів від Калькутти. За рік своєї вимушеної бездіяльності Тереза багато молилася, аналізувала минуле служіння і думала про своє покликання. У Калькутту вона повернулася тільки наприкінці 1947 року.
Після повернення Тереза почала вживати заходи для створення місії милосердя. Вона почала з того, що написала листа Папі Пію ХII, в якому виклала причини свого рішення. Покидаючи Лоретських сестер, вона повинна була виявити максимум тактовності і мудрості. Адже рішення черниці покинути общину могло означати, що вона не знайшла в ній доброї обстановки для свого чернечого життя. Тому Тереза багато молилася, щоб Господь вказав їй, як найкраще це зробити. Протягом декількох років, до серпня 1948 року, Тереза листувалася з архієпископом Калькутти, єзуїтом Фернаном Пєрьє, радячись з ним з приводу хвилюючих питань, після чого, 16 серпня 1948 року, заручившись схваленням і підтримкою духовенства, вона залишила монастир і стала вільною черницею. На прощання мати Марія Кенеді – головна настоятелька общини Лорето – повідомила Терезу, що вона може піти, але якщо її місія не здійсниться і вона побажає повернутися, то для неї завжди знайдеться місце.