Початок служіння

Незважаючи на суперечливі думки, що доносилися з різних боків, нелегке рішення було прийняте. Через багато десятиліть вона писала: “Залишити общину Лорето було для мене найбільшою жертвою в моєму житті. Це було значно важче, ніж покинути сім’ю і батьківщину, починаючи місіонерське життя. Община означала для мене все: тут я проходила духовну підготовку, тут прийняла рішення служити”.

Покинувши монастир, мати Тереза зняла своє чорно-біле чернече покриття і замість нього наділа дешевий вуличний одяг, який носять найбідніші жінки Індії. Лише за чотири рупії вона купила на ринку грубі сандалі і біле з блакитними смужками бавовняне сарі. Свій вчинок вона пояснила так: “Білий колір – це колір тих, які нічого не означають. Я хочу бути поруч з ними”. Єдине, що вона змінила – пришила до свого сарі ще одну блакитну смужку і маленьке саморобне розп’яття з блакитної тасьми на плече. Щоб виконати свою місію, Тереза вирішила не відрізнятися зовні від тих, серед яких житиме. Вона стала індійкою серед індійок. Для Індії, в якій щонайменша відмінність має значення, це було революційним вчинком. Біле індійське сарі стало її постійним супутником на решту життя.

Назавжди розпрощавшись із спокійним монастирським життям, з п’ятьма рупіями в кишені (50 центів) і шматком мила, вона оселилася в знайомих індусів в одному з бідних районів Калькутти під назвою Моті-Джіл. Живучи там, вона була вимушена навчитися їсти рис із сіллю, як це було прийнято в місцевих мешканців нетрів, і спати в солом’яній хатинці, страждаючи від спеки і комах.

Спогади про цей складний період зберігають сторінки її щоденника: “У монастирі… я не відчувала жодної нужди. І от усе змінилося. Я спала, де припадало – на підлозі, у нетрях, де по кутках скребли миші; я їла те, що їли мої підопічні, і тільки тоді, коли було що поїсти. Але я вибрала це життя, щоб у буквальному розумінні втілити в життя Євангеліє, особливо ці слова Ісуса: “Бо Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви. Був нагий і Мене зодягли ви, слабував і Мене ви відвідали“. У найубогіших людях Калькутти я любила Ісуса, а коли любиш, то не відчуваєш страждань або труднощів… Моїм покликанням було служіння найубогішим з убогих… Я жила цілком покладаючись на волю Божу, і Господь вів мене. Я щохвилини відчувала Його присутність, бачила Його безпосереднє втручання в моє життя”.

Пройшовши прискорені курси медичних сестер у шпиталі в Патне, мати Тереза починає доглядати нужденних, вмираючих і хворих. Її пацієнтами були люди виснажені голодом, туберкульозом, лихоманкою і проказою. Одного дня їй довелося без всякої підготовки і анестезії ампутувати повністю роз’їдений гангреною палець прокаженого чоловіка. Не встигнувши завершити операцію, Тереза втратила свідомість.

Окрім надання екстреної медичної допомоги, Тереза показувала молодим жінкам, як доглядати новонароджених немовлят і дотримувати елементарні правила гігієни. Побачивши негайну потребу в освіті, Тереза вирішила організувати школу. На галявині, під тінистим деревом, вона збирала підлітків і вчила їх основам бенгальської мови. Замість крейди вона використовувала шматок гілки, а замість дошки – чисту від трави землю. Щоб нагодувати своїх учнів після уроків, Тереза ходила за недоїдками на кухню парафіяльної церкви, яка була неподалік від галявини. Щодня вона воювала з кухарями, щоб роздобути миску рису чи декілька сухарів.

Незабаром про невтомну діяльність черниці знали всі жебраки, хворі і неписьменні. Новина передавалася з вуст у вуста з неймовірною швидкістю: занадто мало знаходилося людей, готових самовіддано служити найубогішим і найзнедоленішим.

Через певний час, за рекомендацією місцевого священика Джуліана Генрі, Терезі за символічну плату надали невелику квартиру на другому поверсі двоповерхового будинку, на Крік-Лейн, 14, що належав місцевому католику Мігелю Гомесу.

Це був найважчий час для Матері Терези. У неї не було коштів для існування і чіткого розуміння, що їй слід робити далі. Іноді, прокидаючись уранці і не маючи їжі, вона підсовувала під двері хазяїна будинку записки наступного змісту: “Пане Гомесе! Мені нічого їсти. Дайте мені, будь ласка, їжу”.

В її щоденнику того часу записано: “Господи! Що за муки самотності?”

Попередній запис

Господній заклик

Наступний запис

Місія милосердя