Певні тексти Старого Завіту, що містять норми, які стосуються покарання винних, можуть лякати нас своєю суворістю, бо сьогодні ми звикли до зовсім інших методів покарання. Та пам’ятаймо, що говоримо тут про інші часи, інший спосіб мислення, а сувора кара, як це часто бачитимемо, була також і проявом педагогіки, яка мала на меті стримати потенційних наслідувачів злочинців.
Книга Второзаконня наказує ізраїльтянам так чинити з тими, хто вмовлятиме їх служити чужим богам: «І закидаєш його камінням, і він помре, бо жадав відвернути тебе від Господа, Бога твого, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства. А ввесь Ізраїль буде слухати і буде боятись, і більше не буде робити такої злої речі серед тебе» (Втор. 13:11-12). Такій самій меті (тобто викликанню в народу страху, щоб він відмовився від зла) слугував смертний вирок тому, хто не слухається священика (пор. Втор. 17:12-13), наклепникові (пор. Втор. 19:17-19) та непокірному синові (пор. Втор. 21:20-21).
Ба більше, Бог за посередництвом Мойсея пророкує обраному народові, що його, якщо він зрадить Божий Закон, буде вигнано зі своєї землі до чужих народів, де житиме в безконечному страху й постійно відчуватиме загрозу для життя. «І поміж цими народами не будеш ти спокійний, і не буде місця спочинку для стопи твоїх ніг. І Господь дасть тобі там серце тремтяче, і ослаблення очей, і омлівання душі. І буде життя твоє висіти на волоску перед тобою і ти боятимешся вдень та вночі, і не будеш певний свого життя. Уранці ти скажеш: О, якби вечір!, а ввечері скажеш: О, якби ранок! зо страху серця свого, що будеш боятися, та з видіння очей своїх, що будеш бачити.» (Втор. 28:65-67).
Зауважмо, що досі ми завжди говорили про страх перед тим, що може трапитися в майбутньому, перед наслідками поганих учинків, які Бог передбачає, щоб застерегти людей. Бо лише Він знає, як насправді ощасливити людину, тільки Він може забезпечити своїм вірним спокій і добробут. Адже Ізраїль добровільно погодився служити Господу, уклав із Ним союз; Бог упродовж багатьох років був єдиним володарем Ізраїля. Пізніше, однак, у народу з’явилося бажання мати земного царя – так само, як це є в інших народів. Виключний провід Бога перестав задовольняти людей. Ухваливши таке рішення, Ізраїль отримав знак Божого невдоволення: ним стала раптова буря, що була незвичною для тієї пори року та могла знищити врожай. Самуїл допомагає збагнути Божу педагогіку, закликаючи народ відкинути страх. «І сказав увесь народ до Самуїла: Помолися за своїх рабів до Господа, Бога твого, щоб нам не померти, бо понад усі наші гріхи додали ми ще й оце зло, що жадали для себе царя. І сказав Самуїл до народу: Не бійтеся! Ви зробили все те зло, тільки не відступіть від Господа, і служіть Господеві всім серцем своїм!» (1Сам. 12:19-20).
Мета Божої діяльности – навернення людини; страх – це не мета, а лише виховний засіб, який часто є тільки в словах застереження від зла. Бог не хоче, щоб людина жила в страху. Страх, як і біль, – це контрольні сигнали, які вказують, що відбувається щось неправильне, таке, що вимагає рішучих дій. Про ці Божі методи виразно каже Елігу в Книзі Йова, твердячи, що «відкриває Він ухо людей, і настрашує їх осторогою, щоб відвести людину від чину її, і Він гордість від мужа ховає» (Йов. 33:16-17).
Грішник нерідко усвідомлює, що Бог діє саме так, зрештою, сама думка про зіткнення з абсолютною святістю пробуджує в нього неспокій, а тому наївно намагається сховатися від Бога або приховати від Нього свої погані вчинки. Уперше стикаємося з такою поведінкою відразу після первородного гріха, коли Адам відповідає Богові: «Почув я Твій голос у раю і злякався, бо нагий я, і сховався» (Бут. 3:10). То Бог шукає людину, то Бог волає: «Де ти?» – а людина обманює себе, що сховається від уважного погляду Всемогутнього.
Старий Завіт не раз вказує на те, що грішники намагаються сховатися за заслоною ночі, а особливо це стосується – зокрема й з інших очевидних причин – гріха перелюбу. Книга Сираха так пояснює логіку дій грішника: «Чоловік, що грішить супроти власного ложа, – він каже сам до себе: “Хто бо мене бачить? Темнота круг мене й стіни мене закривають, мене ніхто не бачить, – то чого мав би боятись? Всевишній гріхів моїх не згадає”, а боїться ж бо він лиш людських очей і не знає того, що Господні очі, тисячекратно світліші від сонця, за всіма дорогами людськими наглядають та й промикаються в таємні закутини» (Сир. 23:18-19).
Чого я маю боятися, якщо ніхто мене не бачить, наївно думає перелюбник. Чи справді ніхто? Хіба не нагадують нам про грішників, що так мислять, наведені нижче Божі слова, які записав Ісая: «І за ким побивалася ти та лякалась, що невірною стала й Мене не згадала, не клала на серці своєму? Хіба не тому, що мовчав Я від віку, то ти не боїшся Мене?» (Іс. 57:11).
Так само й у Новому Завіті страх буває педагогічним засобом, який стримує від наслідування грішників. Особливо чітко це видно в сцені, в якій сучасні коментатори вбачають не так історичний переказ, як радше дидактичну оповідь. Ананія і Сафіра хотіли ошукати своїх братів-християн: вдали, що беруть повну участь у спільності благ, а насправді заховали для себе частину грошей, отриманих від продажу свого маєтку. Апостол Петро викрив брехунів і напророкував їм швидку смерть. «Як Ананій зачув ці слова, то впав та й умер… І обгорнув жах великий усіх, що це чули! […] І обгорнув страх великий всю Церкву та всіх, що чули про це» (Дії 5:5,11). Чітко бачимо дидактичну мету оповідання: відлякати потенційних наслідувачів учинку єрусалимського подружжя та вказати, що ошукувати спільноту Церкви – велике зло.
У Першому Посланні до Тимофія читаємо про значно лагідніший допоміжний засіб, який мав знеохотити наслідувати грішників: «А тих, хто грішить, картай перед усіма, щоб і інші страх мали» (1Тим. 5:20).
Хтось, можливо, скаже, що таке публічне картання є неєвангельським, однак звернімо увагу на перші слова: «Тих, хто грішить…». Отож Тимофій уже, мабуть, виконав Ісусову вказівку, яка полягала в тому, щоб докорити «йому віч-на-віч», а потім узяти «із собою ще одного або двох…». Тепер залишилося тільки сказати Церкві, щоб Церква взяла на себе тягар братового гріха, щоб подумала над тим, як допомогти йому, а також подбала про те, щоб ніхто не наслідував таких учинків.
Ми вже говорили про страх грішника, якого жахає покарання, яке чекає на нього в майбутньому. Це зовсім не означає, що життя праведної, вірної Богові людини минає без будь-якого страху, але це інший страх. Біблійні автори часто наголошують на тому, що прагнення поєднатися з Богом, спастися – це дуже серйозна справа, пов’язана з усвідомленням того, що даровані нам безмежні багатства можна також, на жаль, змарнувати, не відповідаючи на Божі заклики. Ми вже цитували ось ці Ісусові слова: «Бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в геєнні» (Мт. 10:28). Життя – це гра з найвищою ставкою, якої не можна програти, тому апостол Павло заохочує филип’ян: «Мої любі, як ви завжди слухняні були не тільки в моїй присутності, але значно більше тепер, у моїй відсутності, зо страхом і тремтінням виконуйте своє спасіння» (Фил. 2:12). Ідеться не про те, щоб бути надмірно прискіпливим до себе, а про те, щоб серйозно ставитися до свого християнського життя, проживати його по-справжньому. Крім того, Сирах утішає нас, кажучи, що страх – це типове почуття для всіх тих, хто розпочинає свій шлях дорогами мудрости (пам’ятаймо, що для біблійної людини мудрість – це питання, яке стосується не знань, а мудрого життя за Божими заповідями). Пізніше, однак, страх зникає, бо якщо хтось прагне мудрости, то вона «напочатку шляхами кривими його водитиме й насилатиме на нього страх та тривогу, ще й у повчаннях його іспитуватиме, поки не зможе покластись на нього, і його випробовуватиме правосуддям своїм, – а потім знов поверне його на дорогу просту, і відкриє йому свої таємниці» (Сир. 4:17-18). Страх праведного, пов’язаний з його недосконалістю, мине. Залишиться тільки одне побоювання: щодо того, щоб залишитися вірним правді, щоб ніколи не долучитися до грона тих, у кого страх став природним наслідком їхніх учинків.