У сорокалітньому віці, у розквіті свого життя, Калев став одним з дванадцяти вивідачів, яких Мойсей послав в Обіцяну землю, що була в той час заселена іншими народами. Вирушивши в ту шпигунську місію, Калев запримітив одну гору. Він захотів її отримати собі. Йому видалося, що він міг би претендувати на неї, коли ізраїльтяни повернуться і завоюють тамтешніх мешканців, тому що саме він розвідав її.
Так Калев отримав визначену мету в житті, мету, що була досить велика й захоплива, задля якої варто було жити. І врешті-решт він здійснив свою мрію та заволодів горою. Але це не сталося аж надто швидко. На ту пору йому вже минуло вісімдесят п’ять, але Бог зберіг його таким же сильним, яким він був у розквіті літ, заради того дня. Зрештою, він зміг сказати: «А тепер дай же мені цей гористий край, про який Господь говорив того дня» (І.Н. 14:12).
Упродовж того сорокарічного періоду сталася не одна затримка. Почнімо з того, що відразу після того, як Калев та решта одинадцять шпигунів повернулися, народ Ізраїля став їм на заваді. Люди відмовилися йти в бій, щоб завоювати той край, остерігаючись велетнів. Навіть і мови не могло бути, щоб вони ризикували своїм життям після всіх тих тривожних звісток від вивідачів. Десять з дванадцяти вивідачів переконали Мойсея та інших порачкувати назад, і це означало, що Калев та Ісус Навин кінець кінцем стали підтримувати іншу візію, ніж усі решта. Калев та Ісус Навин опинилися в меншості і мусили скоритися.
Однак ми знаємо, чим завершилася історія. Врешті-решт Калев отримав свою гору. Його мрія обернулася на реальність. Тож розгляньмо трішки докладніше цей сорокарічний процес, тому що ми самі можемо стикнутися з такими ж перепонами, як і Калев, а тому можемо повчитися з його досвіду.
Страх перед велетнями
Десять вивідачів повернулися з переляком на лиці, кажучи: «У тому краї велетні! Ми безсилі! Проти тих гігантів ми дрібна сарана! Це нам не до снаги! Велетні аж надто великі!» Люди сповнилися страхом. І через це вони перестали говорити про велике чудо.
Тільки Калев та Ісус Навин не мали страху. Вони сказали: «Не зважайте на велетнів. Навіщо тривожитися про них? Бог хоче, щоб ми дістали цю землю. Дивіться! Там росте отакий-от виноград! Ми в змозі захопити цей край. Бог з нами. Гайда!»
Але люди просто не хотіли вірити. Вони були так подібні до нас. Навіть коли ми бачимо доказ того, що нас спонукає Бог, то воліємо не слухати Його, чекаючи, поки мине небезпека. Ми чекаємо того часу, коли зможемо зірвати виноград, не зустрівшись з велетнями. Ми не розуміємо того, що нічого не буває задарма.
Якщо ви будете сидіти й чекати, поки майбутня дорога не віщуватиме ніяких труднощів, то ніколи не дістанете винограду. По суті, ви цілком можете сподіватися на погіршення ваших труднощів з тієї миті, коли краєм ока побачите пообіцяне Богом. Якщо ви прагнете дійти до Обіцяної землі, то не відводьте погляду від виноградних грон. Наче ті грона насправді більші від велетнів, які ростили їх.
Коли Давид ішов на бій з велетнем Голіятом, він не точився назад. Він збив Голіята з ніг, а тоді стяв йому голову з пліч. Щоб зрушити з місця, вам також належить здолати велетня. Вам потрібно підійти так близько, щоб побачити білки його очей. Вам належить зробити це самому. Ви не можете послати замість себе когось іншого. Якщо ви будете боятися велетнів, уникаючи їх, і якщо вам потрібне життя без велетнів і без труднощів, ви ніколи не зможете зрушити з місця взагалі.
Сарана
Ось що сказав один з переляканих вивідачів: «І там ми бачили велетнів, синів Енака, з роду велетнів, і були ми в своїх очах немов та сарана, і такими були ми і в їхніх очах» (Чис. 13:33).
Сарана! Це означає, що вони вважали себе малою сараною супроти мешканців Ханаану. Вони гадали, що велетні, ставши на них ногою, просто розчавлять їх.
Мені завжди дошкуляло оте слово «сарана». Я дивувався, чому вони не сказали принаймні, що були «наче собаки» або якась інша тварина, що більша і сильніша від сарани. Сарана не може бігати чи битися. Сарана має крила, але не здатна літати. Вона лише трохи підлітає вгору, а тоді знову падає вниз.
Ми також маємо крила, і мали би ширяти на них, як орли. Натомість ми підстрибуємо, як сарана. Ми стрибаємо від церкви до церкви, з однієї роботи на іншу, з подружжя в подружжя і від служіння до служіння. Видається, що ми не здатні всидіти довго на одному місці, щоб направду стати на боротьбу з велетнями і завоювати свою гору.
Але так не повинно бути. Ми спроможні змінити своє самосприйняття. Якби ми захотіли, то могли би ширяти, як орли. Наше самосприйняття надзвичайно важливе. Те, як ми сприймаємо себе, має велике значення, тому що інші люди помічають це і звертають на нас увагу.
Молоком та медом?
Ще одне хибне уявлення стосується переваг того, куди ми йдемо, у порівнянні з усім, що нам довелося покинути. Коли дорога стає досить важкою, подеколи ми починаємо думати, як ті ізраїльтяни, що треба повертатися туди, звідки прийшли. Ми забуваємо, як недобре нам було тоді. Ізраїльтяни сказали Мойсеєві: «Чи мало того, що ти вивів нас із краю, який тече молоком та медом, щоб повбивати нас у пустині? Хочеш ще панувати над нами, щоб бути також вельможею?» (Чис. 16:13).
«Молоком та медом»? Про що йде мова? Вони все переплутали. Молоко і мед чекають на них попереду, в Обіцяній землі, а не в Єгипті. Перевірмо! Яким було життя там в Єгипті? Євреї їли часник, пір і цибулю, але про молоко і мед не згадував ніхто. Там, в Єгипті, вони були рабами. Цілісінький день мусили ліпити цеглу з соломи й глини. Раби не дістають молока і меду.
Єгипет аж ніяк не був для них краєм, що тече молоком і медом. То була земля соломи й часнику! Але щоб не дати їм змоги знайти дорогу до того, що приготував для них Бог, ворог змусив їх думати, що там, звідки вони прийшли, було краще. Чи ця тактика не видається вам трішки знайомою?
Просто тепер дехто з нас вийшов зі свого Єгипту завдяки крові Ісуса. І тепер ми стоїмо посеред пустелі. Нам важко. Ми страждаємо. У нас скінчилися сили, і на бій іти незмога. Ми втратили рішучість через усі ті битви, які довелося пережити. І зненацька ми думаємо: «Агов, зажди хвилину! Перед спасінням цих проблем у мене не було», – і то, мабуть, правда. Зненацька нам хочеться повернутися назад.
Я кажу вам, не покидайте меж землі, яка направду тече молоком і медом. Дозвольте мені нагадати вам: позаду ви залишили смерть, руйнування і рабство. Позаду ви залишили наглядача та кайдани. І не потрібно вертатися до них.