Правду кажучи, не знаю, чи термін “мистецтво” є тут відповідним. Адже кожне прохання, скероване до Бога, Яке Він вислуховує, само по собі є даром провидіння, своєрідним натхненням Святого Духа в людському серці.
Тому радше слід було б говорити про “дар”, ніж про “мистецтво правильної молитви”. Однак з іншого боку поняття “мистецтво” асоціюється з якимось нашим внутрішнім потенціялом, який мусить проявитися, знайти такий спосіб виразу, котрий відповідатиме нашому покликанню й узгоджуватиметься з характерними рисами нашої особистости.
Отож, у цьому розділі не буде мови ні про літургійні молитви за зцілення, ні також про ті нелітургійні, спосіб формулювання яких ми хотіли б пізнати, щоб переконатися, що конкретна молитва за зцілення є правильна й – чому б ні? – така, за допомогою якої можна досягти успіху.
Прохання, скероване до Бога, – це передусім своєрідне мистецтво, і тільки потім воно – для декого – стає висловленою відповідно до якихось конкретних правил молитвою. Перш ніж вона почне відповідати певним духовним законам і знайде відповідний для них спосіб вираження, її в нашій душі підтримує дух. Цим духом, що підтримує молитву-прохання, є переконаність у тому, що ми – діти Божі. Ця переконаність присутня в серці кожної людини, якщо, звичайно, її не придушили різні гальмівні психологічні навички чи також афективні схильності. Маю тут на увазі ті навички й схильності, які сприяють плеканню певних форм егоцентризму, що поглинають нас, але впливу котрих ми зовсім або майже зовсім не усвідомлюємо.
Просити, як Божі діти
Таке поступове засвоєння духу дитинства є для нас таємничим досвідом. Христос дає нам промовистий приклад і водночас прекрасне свідчення цього в сповненій синівської довіри молитві, з якою звертається до Отця, прохаючи за Свого померлого приятеля Лазаря, що його хоче воскресити. Щоб добре зрозуміти глибину цієї молитви, згадаймо, що в той момент, коли Ісус промовляє її слова, Лазар ще мертвий.
“Отче, дяку приношу Тобі, що Мене Ти почув. Та Я знаю, що Ти завжди почуєш Мене, але ради народу, що довкола стоїть, Я сказав, щоб увірували, що послав Ти Мене. ” (Ів. 11:41-42).
Ми не є ані Ісусом, ані Богом-Отцем, ані святими, ані тими людьми, які правдиво й правильно моляться; ми навіть не є настільки зорієнтованими на Христа, щоб могти претендувати на подібність до Нього. Тож навіщо цей, здавалось би, максимально недосяжний, приклад? Відповідь цілком зрозуміла: ми отримали Святого Духа, Який чинить нас синами й доньками Бога, Його дітьми, в Ісусі Христі усиновленими, але справжніми, а отже – спадкоємцями того духу дитинства, якому наша грішна душа, можливо, опирається, але котрого пробуджує в нас благодать Святого Духа. “Бути дитиною Божою” – це не тільки почесний титул, який нічого в нас не змінює. Адже йдеться про нову ідентичність, в яку нас було прибрано й котру можемо переживати як чоловіки й жінки.
У правдивій молитві з проханням про зцілення йтиметься, таким чином, не про те, “як зробити?”, а про те, “як бути?”. Однак слова “як бути” надто часто підштовхують нас до того, що спрямовуємо погляд на самих себе, починаючи хвилюватися про те, чи все з нами гаразд, чи правильно поводимося. ..
Тому запитання, яке слід поставити, звучатиме: “Як бути в присутності?..” І тут підходимо до найважливішої справи: коли просимо, дбаємо не про себе, бо формулюємо нашу молитву, думаючи про когось іншого.
Але про кого? Ось таємниця цієї молитви: молячись, перебуваємо в подвійній присутності – присутності Бога, Якого просимо, й хворого, за котрого молимося.
Як ми пересвідчилися, молитву за зцілення можна переживати по-різному й за різних обставин, відповідно до наших можливостей, особистої харизми й типу служіння, яке Святий Дух довірив нам здійснювати в Церкві. Однак в основі всього цього розмаїття лежить одне, основне запитання: чи тоді, коли молишся за зцілення, ти готовий перебувати в присутності Бога й чи звертаєш увагу на недужого, за якого молишся?
Усвідомлення того, що перебуваємо в присутності Господа, навіть у цей момент, є чимось, що передує будь-якому проханню. Саме воно робить молитву плідною, може також стати натхненням, яке дасть змогу ліпше зрозуміти, пізнати, про що просити Бога. Тому практика молитви за зцілення передбачає ведення нормального, щоденного молитовного життя, завдяки якому ми просто звикаємо до Божої присутности. Це найліпші ліки, які оберігають нас від ризику, що молитва за зцілення буде штучною.
Молитва за зцілення необов’язково має бути довгою, хіба що вона є частиною паралітургійного богослуження з молитвою за хворих. Може навіть бути висловлена зовсім стисло. Те, чи молитву буде вислухано, ніколи не залежить від кількости сказаних речень чи тривалости нашої промови. Якою скромною чи короткою вона не була б, першорядною річчю завжди є внутрішній порив, сила поклоніння, яка змушує нас з вірою й цілковитим усвідомленням Божої присутности постати перед Ним.
Таке внутрішнє налаштування сприяє також тому, що ми ліпше починаємо розуміти, якою важливою є присутність біля нас тієї людини, яка страждає і яку маємо представити Господу разом з усім тягарем болю, що гнітить її.
Навіть коли знаємо, що слід говорити під час молитви за зцілення, у нас однаково часто виникають проблеми з “правильним розподіленням сил на площині події”, якою є заступницька молитва. Молитва, в якій звертаємося до Бога з проханням про зцілення, потребує постійного докладання духовних зусиль, спрямованих на забування про себе, про “власну цінність”, а також про свою вразливість і слабкість, щоб ми могли зберігати функціональність стосовно Бога й хворого. Чи це буде індивідуальна молитва, чи колективна за присутности більшої кількости стражденних осіб, оте попереднє внутрішнє налаштування є обов’язковою умовою.
Воно захищає нас від байдужого бубоніння чи машинального проказування молитов, тобто не дає нам забути під час молитви про повагу до гідности хворого як особи.
Тепер ми ліпше розуміємо, що молитва за зцілення вимагає чуйної, прискіпливої праці “на місцевості”, тобто в тісному контакті зі стражденними людьми.
Відомо також, що молитва за зцілення принесе набагато рясніші плоди, якщо недужий мав перед цим нагоду назвати своє страждання (звичайно, якщо це можливо). Це увиразнює проблему важливости співстраждання, яку детально проаналізовано в інших виданнях[1]. Унаслідок такого тісного контакту зі стражданням іншої людини молитва за хворих стає ефективнішою. Якщо обставини не дають змоги глибше пізнати страждання, перш ніж почнемо просити про оздоровлення, треба тактовно, по-особливому звернутися до Святого Духа з проханням, щоби Він посприяв виникненню сопричастя, закоріненого у співстражданні зібраних недужих і тих, які мають за них молитися.
Коли перебуваємо в такому стані духу, настає відповідна хвилина, щоб просити Бога. Але чи це цілком очевидно, якщо в серці того, хто приступає до молитви, може існувати ще чимало перешкод? Адже не йдеться про якесь клепання язиком без усвідомлення того, про що просимо, й без піклування про чесність і довіру, якими повинна характеризуватися молитва. Віра, яку прагнемо оживити нашою молитвою, переплітається з пошуками навпомацки, з невпевненістю, ваганнями, в яких не зізнаємося, з приховуваними сумнівами й побоюваннями. Одна справа – вірити в Ісуса Христа, Який помер і воскрес, й зовсім інша – що Він може й навіть хоче зцілити саме цю, конкретну людину, з якою приходимо до Нього…
Так, урешті-решт, коли Бога не треба ні про що просити – це дуже зручно. Вільно починаємо фліртувати зі своїм глибоким прагненням бути незалежним. Охоче молимося, коли це не вимагає якоїсь активности, нашої участи чи принесення себе в дар Господу. Зате довірливе благання про благодать зцілення часом викликає в нас опір, про який ми навіть не підозрювали.
[1] Див. на цю тему: Ph. Madre, Heureux les miséricordieux, Éditions des Beatitudes, 1996.