Хтось може запитати, тож відразу скажу, що іноді старші люди мене запитують: якщо Христос так мене любить, то чому ж не забере? Адже я більше нічого не зможу зробити для інших. Мало того, що все моє життя – це лише щоразу повільніше тупцювання довкола себе, то ще й все частіше мушу інших просити про допомогу. Бо в крамницю вже піти не можу, а як піду, то впаду на вулиці, якщо ні, то шофери сигналять мені, бо повільно переходжу дорогу. В крамниці мене сварять, бо не розрізняю грошей, повільно рахую і не бачу цін, біля каси чую: «Бабцю, поспішаємо, не затримуйте черги!» А вдома, якщо впаде мені ложечка, то часом навіть підняти не можу. Навіщо ці роки, навіщо все це?! Чи Господь Бог не міг би вже мене забрати?
Дорогі брати і сестри, ці роки старости – можливо, це звучатиме дивно – дуже-дуже потрібні кожній людині. Але для чого? – запитаєте Ви. – Якщо я нічого не створюю, нічого не даю іншим. Живу, аби жити, це ж лише животіння. Отож, відповідаю: ці роки потрібні для того, щоб звернутися до Христа, саме для цього. Бо в молодості і в зрілому віці маємо таку силу-силенну справ. Навчання, робота, одруження, сім’я і піклування про власний дім, потім виховання дітей: скільки ж це турбот, скільки клопоту! Так кількадесят років живемо в цьому щоденному, незмінному коловороті справ, які наповнюють наше життя. Але ж це не тільки дім, робота, діти. Скільки разів нам доводиться і переїжджати, і навчатися для підвищення кваліфікації, змінювати професію! Всі ці поїздки на канікули, вічна суєта: автомобіль, город, ремонт. А ще часто якась суспільна діяльність. Потім діти створюють свої сім’ї, з’являються внуки, і все починається спочатку. Часто в цьому величезному вирі справ, який триває десятки років, немає вже місця для Господа Бога. Немає місця для молитви, релігійної книжки. Часом немає місця для Служби Божої. Немає часу, щоб замислитися над сенсом життя. Якщо й знаходимо час на релігійні практики, то часто не вкладаємо в них усього серця, бо воно так сильно прив’язане до всіх цих приземлених турбот. Навіть під час молитви, під час Служби Божої ми думаємо про те, що буде завтра, за місяць, за рік.
Фердинанд Кренцер у своїй книзі «Такою є наша віра» написав, що сучасна людина нагадує когось, хто приходить на залізничний вокзал і замовляє в касі квиток першого класу. Коли касир запитує: куди, у відповідь чує: неважливо куди, аби це був квиток першого класу. Яке влучне порівняння! Багато людей саме так проживають своє життя. Роками клопочуться про той квиток першого класу – для себе, для дітей, для внуків. Але вже не замислюються, куди прямує поїзд їхнього життя. Саме тут потрібна старість. Господь Бог забирає від людей силу, ясність розуму, гостроту зору та слуху. Людина стає наче маленька дитина, цілком як немовля, яке колись теж не мало сили, не розуміло, не вміло. Напевно, всі пам’ятаємо, як батьки забирали з наших рук іграшки, коли треба було їсти обід, як переривали ігри, коли прийшов час на виконання домашніх завдань чи інші, важливіші речі. Отож, Господь Бог, наш любий Батько, робить щось дуже подібне. Старість – це саме той час, коли Він, якщо можна так сказати, забирає в нас із рук наші іграшки. Забираючи від нас силу і вправність, увесь динамізм життя, чинить так, що людина вже не може працювати, не може тягнути на собі всі домашні та сімейні справи. Тепер вже не вдасться бути керівником, очолювати фірму, керувати автомобілем, подорожувати. Господь Бог забирає все це з наших рук, щоб сказати: час зайнятися чимось важливішим. Час замислитися над тим, куди прямуєш, бо твоє життя вже закінчується. Час усвідомити, куди їдеш, куди хочеш доїхати. Зізнаймося собі щиро: якби людина була сконструйована так, що навіть у віці вісімдесяти-дев’яноста років була вправна, сильна, активна, то працювала б до кінця. І столітні мали би комп’ютерні фірми, були б менеджерами, працювали б у маклерських бюро і займали б багато інших посад: від директора до шофера. Але Господь Бог цього вже не дає. Наше життя на землі відміряне. Коли наближається кінець, Бог – через дар старости – мобілізує людину до роздумів. Звичайно ж, деякі використовують цей дар, інші – ні. Бо, не приховуймо, важко примиритися з думкою, що доведеться розлучитися з тим, що роками становило сенс нашого життя, чого добивалися від ранку до вечора, чому присвячували всі свої сили. Особливо важко тим, хто у своєму житті виконував керівні обов’язки. Аж ніяк не маю на увазі тільки начальників і директорів. Адже кожен батько і кожна мати виконують вдома і в сім’ї керівні функції. Отже, саме той, хто у своєму житті чимось управляв, приймав рішення, особливо болісно відчуває, як старість спричиняє його деградацію. Хоча на роботі на прощання могли вручити і грамоту, і сувенір, і квіти, але після цього залишилося лише йти додому, де немає вже багато тем для розмови. Згодом дорослі діти переймають ці керівні обов’язки. От колись я вирішував, як будуть розставлені меблі, я говорив, як діти повинні одягатися, я дозволяв (або ні!) їм пізно повертатися додому. Тепер діти створили свої сім’ї, і все частіше делікатно кажуть: татусю, мамусю, не втручайтеся в наше життя, тепер ми самі будемо вирішувати, що нам робити. Багатьом людям страшенно важко примиритися із цією різкою, іноді тривалою день у день зміною їхнього життя, ролі і становища, яке вони досі займали. У деяких це породжує бунт, вони починають нарікати на весь світ, критикувати дітей. Вважають, що все молоде покоління погане. Нарікають на порядки, що настали в організації, в якій вони працювали і з якої пішли. У цьому наріканні, у цій критиці приховується безсилий бунт і жаль до світу через те, що люди вже не хочуть їх слухати, що нікому вже непотрібні ні їхній досвід, ні поради. Іноді реакція старших людей настільки сильна, що вони починають відчувати ненависть до світу.
Проте існує й інша позиція, інша реакція на власну старість. Адже є й такі, які – незважаючи на те, що здоров’я вже не те, сил щоразу менше – все ж неустанно намагаються щось значити. Не хочуть поступатися тими позиціями, які займали роками. Хочуть і надалі виконувати ті функції, які дотепер були їм приписані. Саме тут криється джерело величезної кількости суперечок і сварок у сім’ї. Дорослі діти не можуть примиритися з тим, що мама чи тато і надалі хочуть керувати, приймати рішення, не помічають факту, що їхні нащадки – це вже самостійні, дорослі люди. Ще інші вибирають третій варіянт. Насправді не хочуть керувати і приймати рішення, але й не хочуть переставати бути потрібними. Так як колись вони були потрібні дітям, щоб їх годувати, одягати, доглядати і виховувати, так і тепер прагнуть бути потрібними, виконуючи іншу функцію. Беруть на себе роль помічника у веденні домашнього господарства. Тому ходять на закупи, готують, прибирають, доглядають онуків. Дорогі брати і сестри, дивлячись на цей третій варіянт, варто сказати, що він не тільки розумний і добрий. Він відповідає Божому замислу. Бо це мудро і корисно для старших, для молодих батьків, і для внуків, для яких контакт з дідусем і бабусею є чимось надзвичайно цінним. Скільки ж нас пізнавало світ саме з перспективи колін дідуся і бабусі?