За час мого візиту до Браєна одне для мене стало абсолютно очевидним: зараз, більше ніж раніше, він відмовляється змиритися зі своїм станом. У нього була одна надія і одна молитва – про повне одужання. І про це він каже кожному відвідувачу. З медичної точки зору він потребує дива; час мало допомагає, а його шанси на природне покращення невпинно зменшуються.
Найгіршим у цьому є біль. Браєн живе в постійному стані бунту власного тіла. Починаючись десь глибоко всередині, біль поширюється на все тіло, як це відбувалось з больовим пристроєм у романі Орвелла «1984», що встромлявся просто в центральну нервову систему. Сприймаючись як один єдиний шоковий укол, такий біль спроможний примусити здорового чоловіка катулятися по підлозі в несамовитих муках. Для Браєна це стало постійною щоденною практикою.
Сім’я Браєна влаштувала мені довгу завершальну розмову про біль і розчарування. У вітальні його батьки розповіли мені про свою боротьбу. За вікном миготіли тисячі вогнів міста, коли по вулицях і мостах проповзав нічний транспорт. Цей краєвид, у поєднанні з палахкотінням вогню в каміні, створював відчуття якоїсь ідилії. Пані Стернберг нахилилась вперед, щоб поговорити про дилему Браєна.
Протягом перших шести місяців після нещасного випадку родину Стернбергів переповняв щирий прояв надії і підтримки. Багато Християн вірили, що Браєн одужає. Вони говорили, що напевно Божа воля на то, щоб такий молодий, обдарований атлет знову міг ходити. Браєн зустрічався з багатьма знаменитими Християнами, відомими через своє служіння зцілення. Був випадок, коли лідери семи різних деномінацій зібралися в його кімнаті, щоб помолитися і намастити його миром. Кожен відчував зворушення, кожен вірив, але нічого не змінилося.
За потішенням і наставництвом Стернберги звернулися до Біблії. Вони розмовляли з пасторами і теологами, перечитали цілі полиці книг про те, чому Бог допускає страждання. Читаючи Біблію, вони стали ще більш впевненими, що Браєн буде зцілений.
«Що ми виявили, – говорила мені пані Стернберг, – то це те, що Бог любить. І що ще важливіше. Він Сам є любов. Всі ті люди, що нас оточували, казали, щоб ми прийняли цю трагедію, як те, чого напевно Бог хотів для нас. Але той Ісус, якого ми бачимо в Біблії, прийшов, щоб принести зцілення. Там, де було боляче, Він торкався і ставало краще. Він ніколи нікого не проклинав і не приносив горя.
«Ісус був словами Бога, зверненими до людини. Ісус втілив у життя те, чим був сам Бог. Невже слова Бога змінились? Невже стан нашого сина суперечить тому, що Бог виявив про Себе? Я ніколи не читала, щоб Ісус сказав сліпому: «Вибач, чоловіче, Я дуже хотів би допомогти, але Бог намагається чогось тебе навчити, тому просто звикай». Коли Ісус побачив сліпого чоловіка, Він зцілив його. І Він вчив нас молитися, щоб воля Божа «була як на небі, так і на землі».
«Відверто кажучи, я не думаю, що Бог задоволений станом Браєна. У Біблії сказано про Божу волю, як про повне життя, з подостатком. Йдеться про цілісне і здорове – а не про змарніле тіло, в якому тепер ув’язнений Браєн. Ми не повинні використовувати «Божу волю», як побожну крапку в кожному своєму знаку запитання. І ми не можемо перестати шукати і ставати фаталістами, кажучи: «Я знаю, що воля Божа вже виконалась».
Вона зробила паузу. Слова були досить сильними, і вони повстали на фоні того болю, який відчували інші люди. Інші Християни, такі як Мері Вергес, віднайшли спокій, у першу чергу прийнявши свій стан. Стернберги не вдовольнилися цим прийняттям.
Вона склала руки докупи і продовжила: «У цьому житті ми не знайдемо повних відповідей на всі запитання. Багато чого ми сприймаємо вірою. Мій чоловік, я і Браєн найбільше тримаємося за Божу любов. Якщо щось – наприклад, цей нещасний випадок – не збігається з поняттям Божої любові, ми шукаємо де-інде. Ми знаємо, що це не від Нього. Коли є якийсь «безлад» між мною і Богом, між мною і моїм «я», чи між мною і моїм ближнім, то цей «безлад» потребує зцілення.
«Я не знаю, чому Браєн ще й досі не на ногах. Я вірю, що Бог всемогутній, але я також вірю в те, що Він стримує Себе. Зло сильне. І мені здається, що коли ми виведені з ладу, то в цьому є велика заслуга сатани. Будь-що, аби ми не залишалися цілісними. Він використовує нашу слабкість, точно як боксер, який знову і знову б’є в поранену щелепу чи закривавлене око. Він не здається».
Поки вона говорила про битву добра і зла, мої думки зосередилися на житті Христа на землі, і на тих нападах, які були скеровані проти Нього: винищення немовлят, спокуси, зрада, і нарешті смерть. Але Бог перетворив те, що на перший погляд здавалося поразкою, неймовірну смерть Свого власного Сина, на перемогу. І можливо не в такий грандіозний, витончений спосіб Він використав і трагедію Браєна Стернберга. Але чи увірветься Він в їхнє життя, несучи повну переміну ситуації, перемігши трагедію цієї сім’ї фізичним зціленням їхнього сина, як Він переміг смерть воскресінням? Стернберги в надії на це віддали б усе.
Пані Стернберг продовжувала: «Ніхто в такому стані, як Браєн, не ходив. Ніхто. Але ми віримо. Я уявлення не маю, коли Бог зцілить Браєна. Можливо ця битва не буде виграна тут на землі. Хтось з людей, за яких ви молитесь, одужують, а хтось у цьому світі ні. Але питання часу не змінює Божого прагнення цілісності нашого тіла, розуму і духа. Ми не здамося. Ми як ті лікарі, які шукають ліків; ми не припинимо шукати. І думаємо, що Богові приємна наша наполегливість».
Було вже пізно, і наша бесіда мала скінчитися. Перш ніж я залишив будинок Стернбергів, я попросив показати мені спортивні нагороди Браєна. Ми пішли в окрему кімнату, заповнену кубками, медалями і грамотами. На одній з них Браєна названо найкращим атлетом континенту в 1963 році.
Мою увагу привернула одна фотографія на стіні. На ній був зображений Браєн у той момент, коли він встановлював свій останній світовий рекорд у Комптоні, Каліфорнія. Він летів на фоні неба, майже горизонтально в повітрі, з відкинутими назад плечима і розведеними руками, а його стегна мало не торкалися перекладини. Кожен м’яз його тіла був напружений до краю. Він завмер у цьому русі завдяки електронним приладам – завдяки спалаху фотокамери – і в певній мірі, цей рух залишився застиглим назавжди.
Я відчув напад жалю – тіло людини, яку я щойно бачив і з якою розмовляв, було лише жалюгідною оболонкою цього досконалого тіла. Звичайно, Браєн подорослішав емоційно і духовно. Але він також і поменшав. Біль придавлює. Я ніяк не міг викинути з думок оці два образи, вийшовши з теплого дому на прохолодний вітер Сіетлу. Образ Браєна на фото. І Браєна сьогодні – спотвореного, безпомічного тіла на ліжку, де він буде і завтра, і після завтра… і хто знає як довго ще?
А чи вірив би я, якби я був на його місці? Чи давав би я раціональні пояснення стражданням, чи зміг би прийняти їх, чи може противився б їм? Чи витримала б моя віра в зцілення кілька років чи десятиліть? Чи були праві Стернберги, ставлячи все на чудо, яке ще й досі не сталося, незважаючи на тисячі молитов? Чи може вони несправедливі, диктуючи Богові часові рамки? Чи повинні вони «все одно славити Господа», як дехто радить?
У мене немає відповідей. Але що найбільше кидається в очі, то це їхня несамовита, войовнича віра. Їдучи від них, я не відчував жалю до цієї родини. Жаль – це слабкість, я зустрівся там із силою. Силою, яка витримає, навіть якщо конкретні речі не співпадають. «Травми спинного мозку стаються в цій країні кожні півгодини, – сказала мені пані Стернберг. – Півмільйона людей опиняються в інвалідних візках. Дуже багато з них просто здалися. А ми відчуваємо, що не можемо. Ми маємо намір вірити далі».