Залишається одне серйозне запитання, найскладніше: «Чому саме я? Що я зробив такого, що заслужив на це?». Страждання нагадують ранішній дзвінок будильника, який брутально перериває наш безтурботний сон, звалюючи на нас переживання і тягар нового дня. Завдяки стражданням Бог будить людину. Він ставить її на землю, а потім опускає на коліна. Це і є справжній «заклик» Бога. Відповісти Йому «я є тут» дуже важко. Ми можемо лише повторювати зі Святим Письмом, що Бог справедливий, навіть якщо наші заплакані очі не можуть роздивитися Його. Ми повинні поводитися, як діти, які тоді, коли відчувають біль, плачуть, щоб привернути увагу матері. Біль допомагає людині усвідомити свою слабкість і ненадійність, її сльози стають вигуком до Бога. Біль змушує нас плакати, а Бог приходить нам на допомогу.
*
Після страшної бурі на морі вцілілий бідолаха, учепившись за рештки свого човна, добрався до маленького безлюдного острівка. Острівець той майже суцільно вкривали непривітні гострі скелі. Бідака став гаряче благати Бога, щоби його порятував. Щодня він вдивлявся, чи десь там, з-за горизонту, не з’явиться допомога, проте ніхто з нею не поспішав.
Коли минуло так кілька днів, він почав потроху облаштовуватися. Доклавши чимало зусиль, виготовив знаряддя для обробітку землі, а також для полювання. У поті чола він розклав вогнище, збудував курінь і сховок на випадок бурі.
Так спливло кілька місяців. Бідолаха невпинно молився, проте жодне судно не з’являлося на видноколі.
Якось вітер несподівано подув на вогнище і полум’я лизнуло циновку. В одну мить усе спалахнуло. У небо піднялися хмари густого диму. Багатомісячна праця перетворилася в невеличку купку попелу. Сердега намагався бодай щось урятувати, та врешті впав на землю і залився слізьми.
«Господи Боже, чому? Чому це трапилося?»
Через кілька годин до острова наблизився великий корабель. Рятівники на шлюпці припливли, аби забрати страждальця.
«Як ви довідалися, що я є тут?» – ще не ймучи віри, запитав він.
«Ми побачили димовий сигнал», – відповіли йому.
Як все завершиться?
Здається, що в нашому світі перемагають погані люди. Якось Ісус розповів дивну притчу: «Царство Небесне подібне до чоловіка, що посіяв був добре насіння на полі своїм. А коли люди спали, прийшов ворог його, і куколю між пшеницю насіяв, та й пішов. А як виросло збіжжя та кинуло колос, тоді показався і кукіль. І прийшли господареві раби, та й кажуть йому: Пане, чи ж не добре насіння ти сіяв на полі своїм? Звідки ж узявся кукіль? А він їм відказав: Чоловік супротивник накоїв оце. А раби відказали йому: Отож, чи не хочеш, щоб пішли ми і його повиполювали? Але він відказав: Ні, щоб, виполюючи той кукіль, ви не вирвали разом із ним і пшеницю. Залишіть, хай разом обоє ростуть аж до жнив; а в жнива накажу я женцям: Зберіть перше кукіль і його пов’яжіть у снопки, щоб їх попалити; пшеницю ж спровадьте до клуні моєї» (Мт. 13:24-30).
Усьому колись настане кінець. Якоїсь миті відбудеться чітке розрізнення поганих від добрих. Святе Письмо завершується Книгою Об’явлення, книгою остаточної Божої перемоги. Наприкінці переможе Бог і все зло буде знищено. Для християнина страждання і смерть аж ніяк не є кінцем: це – передостання реальність.
Коли біль стукає в наші двері, ми задумуємося, дивимося на Розп’яття і чуємо слова Христа, які Він посміхаючись повторював Юліяні з Норвіча: «Все буде добре; все буде добре; все, все, все, абсолютно все… буде добре!».
Перед обличчям людських страждань, воєн, бідности та ненависти ми теж можемо сказати: «Перемога за нами». Перед обличчям трагедій цього світу, коли поразка людства здається неминучою, ми можемо сказати: «Перемога за нами». Коли смерть забирає когось із тих, кого ми любимо, і здається, що майбутнього вже немає, ми усвідомлюємо, що насправді це не так. У ранок Воскресіння апостоли зрозуміли, що любов перемогла ненависть, а дружба – зраду, що сенс переміг нонсенс і що всемогутній Бог сповнює нас силою. Якими б не були кайдани, які нам заважають, якими б не були в’язниці, в яких нас замкнено, ми можемо радіти і казати: «Перемога за нами». Це означає «Величає душа моя Господа…», пісня Богородиці.
«Я Тобі довіряю!»
Крик Ісуса на хресті завершується словами: «Отче, у руки Твої віддаю Свого духа!». Це – абсолютна довіра. Християни можуть проходити через найважчі випробування, адже вони знають, Кому довіряють.
Ап. Павло в Другому посланні до коринтян пише: «А щоб я через пребагато об’явлень не величався, то дано мені в тіло колючку, посланця сатани, щоб бив в обличчя мене, щоб я не величався. Про нього три рази благав я Господа, щоб він відступився від мене. І сказав Він мені: Досить тобі Моєї благодаті, бо сила Моя здійснюється в немочі. Отож, краще я буду хвалитись своїми немочами, щоб сила Христова вселилася в мене» (2Кор. 12:7-9).
А в Посланні до филип’ян читаємо: «Умію я й бути в упокоренні, умію бути й у достатку. Я привчився до всього й у всім: насищатися й голод терпіти, мати достаток і бути в недостачі. Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, в Ісусі Христі» (Фил. 4:12-13).
*
До Віфлеємської печери придибали два втомлених, геть знесилених ослики. Під важкими обладунками, якими щодня навантажував тварин їхній власник – мельник, а ще від ударів кийка, яких ніколи не шкодував для них, їхні хребти облізли й вигнулися.
Захоплені Божим Дитятком, ослики поклонилися Йому та якийсь час молились, як усі. При виході їх уже чекав немилосердний господар.
Обидва ослики вирушили з опущеними головами і важким вантажем на спині. «Усе марно, – мовив перший. – Я просив Месію звільнити мене від вантажу, а Він не зробив цього». – «А я, – озвався другий, що рухався енергійно, – просив Його, щоб додав мені сил».