Як наслідок, перед нами постає наступне питання: яка дисципліна потрібна майбутньому лідерові, щоб подолати спокусу індивідуального героїзму? Тут я хотів би запропонувати практику сповіді та прощення. Майбутні лідери повинні бути містиками і глибоко поринати в споглядальну молитву; так само вони мають бути завжди готові визнати власну розбитість і попросити прощення в тих, кому служать.
Сповідь і прощення – це конкретні форми, за допомогою яких ми, грішні люди, любимо одне одного. Часто в мене складається враження, що в християнській спільноті священики та служителі сповідаються найменше. Таїнство сповіді часто стає способом приховати від решти членів спільноти свою вразливість. Ми згадуємо гріхи та промовляємо ритуальні слова прощення, але рідко досвідчуємо справжню зустріч, яка дає змогу відчути присутність Ісуса, що дарує примирення та зцілення. Ба більше, зазвичай при цьому можна побачити стільки страху, дистанціювання та узагальнень і так мало справжньої здатності вислухати, поговорити та відпустити, що справжнього таїнства зосталося там не так і багато.
Як можуть священики та служителі відчувати, що їх справді люблять і огортають опікою, коли їм доводиться приховувати власні гріхи та невдачі від людей, яким вони служать, і бігти хтозна-куди, до якогось далекого незнайомця в надії отримати хоч трохи втіхи та розради? Як можуть люди по-справжньому піклуватися про своїх пастирів і спонукати їх зберігати вірність їхнім святим завданням, коли вони їх не знають, а тому й не можуть глибоко любити? Мене зовсім не дивує, що стільки служителів та священиків неабияк страждають від глибокої емоційної самотності, часто мають велику потребу в прихильності та близькості, а іноді відчувають глибоко вкорінену провину та сором перед людьми. Часто вони немовби говорять: «А якби мої парафіяни знали, що насправді я відчуваю, про що думаю і мрію, і де блукають мої думки, коли я сиджу на самоті у своєму кабінеті?»
Саме люди, віддані справі духовного проводу, легко піддаються дуже грубим проявам плотських рис. Пояснюється це тим, що вони не вміють жити істиною Втілення: відокремлюються від власної конкретної спільноти, намагаються задовольнити свої потреби, ігноруючи їх або втамовуючи десь далеко й потай, а потім досвідчують дедалі більший розрив між своїм внутрішнім світом і Доброю новиною, яку проголошують. Коли духовність набуває суто символічного сенсу, життя в тілі перетворюється на плотське. Коли служителі та священики живуть своїм служінням здебільшого у власних думках і ставляться до Євангелія як до набору цінних ідей, що їх варто доносити до загалу, тіло тут-таки вдається до помсти, гучно вимагаючи прихильності та близькості. Християнські лідери покликані жити Втіленням, тобто жити в тілі – не лише у своєму, а й у сукупному тілі спільноти, – і відкривати там присутність Святого Духа.
Сповідь і прощення – це саме ті дисципліни, за допомогою яких можна уникнути як символічної духовності, так і проявів хоті, й натомість по-справжньому жити Втіленням. Через сповідь темні сили видобувають з глибин плоті, де вони ховаються, виносять на світло і роблять видимими для спільноти. Завдяки ж прощенню їх обеззброюють і розсіюють, а відтак стає можливим нове єднання тіла й духу.
Усе це може звучати не надто правдоподібно, але кожен, хто мав досвід роботи із зорієнтованими на зцілення спільнотами, як-от «Анонімні алкоголіки» або «Дорослі діти алкоголіків», бачив цілющу силу, властиву цим практикам. Багато, багато християн, зокрема й священики та служителі, відкрили глибинний сенс Втілення не у своїх церквах, а у «дванадцяти кроках» АА й ДДА, і прийшли до усвідомлення цілющої Божої присутності у відкритій до сповіді спільноті тих, хто наважується шукати зцілення.
Утім, це не означає, що служителі чи священики повинні відкрито виносити свої гріхи й невдачі на амвон або приносити їх у своє повсякденне служіння. Це було б зовсім не здорово і нерозважливо, про якусь форму проводу в служінні тут не йшлося б. Це означає, що служителі та священики також покликані бути повноправними членами своїх спільнот, підзвітні їм і потребують їхньої прихильності та підтримки, а також покликані служити усією повнотою власного життя, зокрема й своїм пораненим єством.
Я переконаний, що священики та служителі, особливо ті, хто пов’язаний з багатьма стражденними людьми, потребують справді безпечного місця для себе. Їм потрібне місце, де вони мали б змогу поділитися своїм глибоким болем і боротьбою з тими, хто їх не потребує, але може вести дедалі глибше в тайну Божої любові. Мені особисто пощастило, що я знайшов таке місце в «Лярші», де є група друзів, які звертають увагу на мої часто-густо приховані від стороннього ока гризоти, і завдяки лагідній критиці та сповненій любов’ю підтримці допомагають мені зберігати вірність своєму покликанню. Якби ж то в усіх священиків та служителів було таке безпечне місце для себе…