«Тільки не відступіть від Господа, і служіть Господеві всім серцем своїм» (1Сам. 12:20).
Спокуса: мати владу
А зараз дозвольте мені розповісти про третій досвід, пов’язаний з моїм переїздом із Гарварду до «Ляршу». Очевидно, це був водночас і перехід від надавання проводу до його прийняття. Раніше я хтозна-чому повірив був, що дорослішання та дедалі більша зрілість виливаються в щораз більшу спроможність пропонувати провід. Справді за ці роки я став упевненішим у собі. Я відчував, що щось таки знаю, маю можливість це висловити – і мене почують. У цьому сенсі я начебто чимраз більше тримав усе під контролем.
Та коли я приєднався до спільноти неповносправних людей та їхніх асистентів, увесь контроль зійшов нанівець, і я збагнув, що кожна година, кожен день та кожен місяць можуть приносити безліч несподіванок, і то частенько таких, до яких я був готовий найменше. Коли Білл погоджувався чи не погоджувався з моєю проповіддю, то не чекав до кінця літургії, щоб мені про це сказати! На логічні ідеї не було логічних відповідей. Часто реакція людей походила з глибин їхнього єства і свідчила: мої слова та вчинки стосуються того, чим вони живуть, зовсім мало або й узагалі ніяк. Тепер почуття й емоції вже не можна було стримувати за допомогою гарних слів та переконливих аргументів. Коли інтелектуальні здібності в людей слабкі, ці люди дозволяють своїм серцям – своїм сповненим любові, гніву та туги серцям – говорити прямо і часто без жодних прикрас. Самі того не усвідомлюючи, люди, серед яких я оселився, давали мені зрозуміти, якою мірою мій провід усе ще залишався прагненням тримати під контролем складні ситуації, змішані почуття та тривожні думки.
Мені знадобилося чимало часу, щоб навчитися почуватись у безпеці в цьому непередбачуваному кліматі. Ще й досі трапляються моменти, коли я зриваюся, раптом стаючи страшенно вимогливим, і заходжуся наказувати всім замовкнути, вишикуватися, слухати мене і вірити в те, що я говорю. Та водночас я уже пізнаю тайну, яка полягає в тому, що лідерство значною мірою означає вміння приймати провід. Виявляється, я дізнаюся багато нового не лише про гризоти та боротьбу, якими живуть ці зранені люди, але й про їхні унікальні дари та чесноти. Вони вчать мене радості й миру, любові й турботі, молитві – тим речам, яким мене ніколи не навчили б у жодній академії. Ще вони вчать мене тому, чому так само не міг би навчити ніхто інший, – розуміти горе і насилля, страх і байдужість. Та насамперед вони дають мені змогу бодай мигцем побачити першу Божу любов, і то часто якраз тоді, коли мене починає проймати пригніченість та зневіра.
Усім вам відомо, якою була третя спокуса Ісуса. То була спокуса влади. «Всі царства світу і їхню славу дам Тобі», – сказав диявол Ісусові (див. Мт. 4:8,9). Коли я запитую себе про головну причину того, чому протягом останніх десятиліть так багато людей у Франції, Німеччині, Голландії, а також у Канаді й Америці покинули церкву, мені відразу спадає на думку слово «влада». Одним з найбільших проявів іронії в історії християнства є те, що його лідери постійно піддавалися спокусі влади – політичної, військової, економічної, моральної, духовної, та при цьому й далі говорили від імені Ісуса, Який за Свою божественну владу не тримався, але спустошив Себе і став таким, як ми. Спокуса вважати владу знаряддям, придатним для проголошення Євангелія, – чи не найбільша з усіх. Ми постійно чуємо від інших та й самі кажемо, що мати владу – за умови, що її використовують для служіння Богу і ближнім, – це добре. На підставі такого обґрунтування відбувалися хрестові походи, запроваджували інквізицію, поневолювали індіанців, прагнули надзвичайно впливових посад, споруджували єпископські палаци, величні собори та пишні семінарії, чинили багато моральних маніпуляцій із совістю. Щоразу, спостерігаючи ту чи іншу значну кризу в історії церкви, як-от велику схизму XI століття, Реформацію XVI століття або масштабну секуляризацію XX століття, незмінно бачимо, що основною причиною розриву є влада, яку використовують ті, хто стверджує, що належить до послідовників убогого і покірного Ісуса.
Що ж робить спокусу влади аж такою на позір нездоланною? Можливо, річ тут у тому, що влада пропонує легку заміну важкому завданню любові. Здається, легше богом бути, ніж Бога любити, легше людьми керувати, ніж їх любити, легше життям володіти, ніж його любити. Ісус запитує: «Чи ти любиш Мене?» Ми запитуємо: «Можна, щоб оці два сини мої сіли у Твоєму Царстві – один праворуч, другий ліворуч Тебе?» (див. Мт. 20:21). Відтоді як змій сказав: «Коли скуштуєте цей плід, то відкриються у вас очі, і ви станете, як Бог, що знає добро й зло» (див. Бут. 3:5), нас спокушають замінити любов владою. Ісус пережив цю спокусу в найболючіший спосіб, від пустелі до хреста. Довга болісна історія церкви – це історія людей, яких знову і знову спокушали обрати владу замість любові, змогу контролювати – замість хреста, можливість забезпечувати провід – замість здатності провід приймати. Ті, хто протистояв цій спокусі до кінця і таким чином дає нам надію, – справжні святі.
Мені зрозуміло одне: спокуса влади найсильніша тоді, коли близькість становить загрозу. Часто-густо християнський провід здійснюють люди, які не вміють розвивати здорові близькі стосунки і натомість обрали владу та контроль. Багато християн-будівників імперій були людьми, не здатними дарувати і приймати любов.