Євангельська проповідь походить зі старозавітної традиції, але в устах Ісуса вона набуває вселенського, загальнолюдського звучання. Давні етичні норми преображаються. Уникати поганих учинків ще не означає навчитися любити. А саме любов є вища творча сила. Не кожен зауважить різницю між старовинним правилом: «Не чини іншим того, чого не бажаєш собі» і євангельською заповіддю «…як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви» (Лк. 6:31). А тимчасом різниця суттєва. Там щойно лише заборона, заперечення, тут ствердження, заклик до дії, до людяности, до милосердя. Христос не вживає абстрактної формули: «Всі люди брати». Він просто розповідає притчу про те, як юдея, що постраждав від розбійників, порятував самарянин – інаковірець із чужого племени. Поняття «ближній», за сенсом цієї притчі, підноситься над расовими і конфесійними бар’єрами.
Антиподом любови, згідно з Євангелієм, є фальшиве самоутвердження, гординя, егоїзм – особистий, національний, релігійний, – зосередженість лише на своєму як на єдиній цінності. Тому до двох основних заповідей Старого Заповіту про любов до Бога і до ближнього Христос додає «нову заповідь» про повну самовіддачу. «Зречіться себе», – каже Він. Тут немає нічого, що принижує гідність людини. Йдеться про вищу свободу від «самости», про серце, що відкрите іншому серцю і Вічности, про позбавлення від тяжкого вантажу егоцентризму. Саме вона чинить людину здатною пізнати радість богосинівства.
Христос не заперечує, що в світі царює зло, а свідчить, що непомітно Він приніс на землю інше царство, царство світла, правди і любови, Царство Боже. Дарма, що його остаточне торжество ще попереду. Ті, що йдуть за Ісусом, «зрікшись себе», можуть причаститися цієї нової реальности вже тут і тепер.
Недарма в знаменитій Нагірній проповіді (див. Мт. 5:1-12) наполегливо повторюються слова «блаженні», тобто щасливі, благословенні. До щастя прагнуть усі створіння, але люди часто розуміють його лише в зовнішньому, що в результаті призводить до гонитви за примарним, до гіркого невдоволення. Євангеліє вказує на небезпеку марнотности. […]. За словами Нагірної проповіді щасливі можуть бути й ті, кого світ зневажає і відкидає: вбогі, заплакані, лагідні, вигнані за правду. Довіра до вищої волі, любов і свобода – ось основа «Доброї новини». Й це не теорія, не метафізика, а саме життя. Нове буття, явлене в слові й в Особі Ісуса Назарянина.
Лев Толстой, як і багато інших мислителів, розглядав євангельського Христа в тій самій площині, що й інших засновників релігій. Розуміється, з чисто історичного погляду це слушно. Але не варто нехтувати кардинальну відмінність. Якщо володарі умів, так як Будда, Платон чи Магомет, ішли до істини важким шляхом, усвідомлюючи, що вони піднімаються «знизу вгору», то в Євангелії ми не знайдемо відчуття «сходження», відчуття дистанції між Ісусом і Істиною. Вона живе в Ньому самому.
Аналізуючи Євангеліє, С. Трубецький показав, що воно містить «єдине в історії поєднання особистого самоусвідомлення з богознанням». Це не домисел пізнього богослов’я, а безпосередній висновок із найраніших пластів євангельського передання. Ісус не звіщає повелінь Бога, як древні пророки, а промовляє від Свого імени. Навіть авторитетні заповіді Писання Він часами змінює, даючи таким чином зрозуміти, що Він посідає вищу владу. Хоча Він називає всіх людей дітьми Небесного Отця, а втім про Своє богосинівство говорить у винятковому сенсі. «Передав Мені все Мій Отець. І Сина не знає ніхто, крім Отця, і Отця не знає ніхто, окрім Сина, та кому Син захоче відкрити. Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм. Бож ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!» (Мт. 11:27-30). Людина вільна вірити чи не вірити цьому свідченню, але воно лишається історичним фактом, без якого не можна зрозуміти сутність Євангелія. Мало того, без цього важко зрозуміти, чому проповідь про Царство спричинила таку спокусу й таку гостру протидію. Чому вона стала викликом для світу. Люди мали зробити нелегкий вибір. І кожен зробив його.
Зауважмо, що в євангельській історії нема «пропаганди». Ісус не шукає впливових покровителів, не готує Собі «ґрунт» серед могутніх і авторитетних осіб. Його найближчі послідовники – люди «невчені і прості». Це рибаки, ремісники, збирачі податків. Мудрі, обдаровані, освічені прийдуть пізніше. Євангелисти не приховують, що учні дуже часто не розуміли Вчителя. І все ж Він забажав саме з них створити ядро нового Народу Божого, Церкви Нового Заповіту.
Навпаки, для зарозумілих ревнителів традиційних канонів релігії, для книжників і фарисеїв Ісус віднаходить найгрізніші слова, які Він коли-небудь промовляв. Він публічно викриває їх владолюбство, марнославство, святенництво, заскнілу прив’язаність до обряду й до букви, і до «передання старших». Хоча серед них траплялися люди, що прийняли звістку про Царство, більшість законовчителів ставилися до Назарянина презирливо й вороже. Криза досягла кульмінації в той момент, коли натовп задумав проти волі Ісуса проголосити Його царем; а Він, натомість, мовчки відкинув це і таємно від народу сховався за межі країни.
І тоді у ворогів розв’язалися руки. Вони зібрали всі сили, щоб підірвати вплив Учителя, який в їхніх очах був самозванцем, що посягав на авторитет і привілеї наставників. Коли, повернувшись, Ісус із учнями подався на свято в Єрусалим, Він уже знав, що на Нього там чекає.
Далі події розгортаються стрімко. Торжественна зустріч, яку натовп галілеян влаштував своєму Пророкові. Вигнання торговців із храму. Суперечки з книжниками. Рішення верховної ради, Синедріону, видати Ісуса римській владі. Зрада Юди, який вказав, де Вчитель проводить ніч. Остання трапеза, на якій був торжественно встановлений Новий Заповіт між Богом і людьми. Нічна молитва в Гетсиманському саду. Взяття під варту. Допит і суд у Синедріоні. Присуд Понтія Пилата і, врешті, смерть на ганебному стовпі, на хресті, на знарядді виснажливої кари, якою римляни страчували рабів і повстанців.
Усе це відбувається впродовж одного тижня. Смертельно нажахані розбігаються і ховаються учні, їхня віра зазнала краху. Залишився лише страх. Євангельська благовість втонула поміж вигуків черни й глуму катів…
Утім, скоро все докорінно змінюється. Ще вчора слабкодухі й налякані, учні виходять на вулиці Єрусалиму й відкрито проголошують: «Ісус постав із гробу; Він – Месія, якого провіщали пророки; через Нього світові дароване начало спасення».
Усі чотири євангелисти однаково пояснюють причину такої разючої переміни: сам Ісус, що постав із мертвих, явився апостолам і послав їх іти по всій землі, проповідуючи народам Добру новину…
Такий загальний зміст Євангелія.