«Добра новина» звернена до волі, сумління, серця окремої людини незалежно від країни й епохи. Втім, вона виходить поза межі лише особистого, індивідуального. Як і всі біблійні письменники, євангелисти мислять духовне життя і ріст у надрах певної спільноти, Церкви. Саме слово «церква» (грецькою «еклезія») означає зібрання народу. Христос, кажучи, що «будує Свою Церкву» (Мт. 16:18), має на увазі, що Його месіянська, новозавітна спільнота народжується як спадкоємиця і наступниця іншої давньої спільноти – Церкви Старого Заповіту. Її долі присвячена дохристиянська частина Біблії.
Згідно з Книгою Буття, Творець у певний момент історії покликав людей, яких призначив бути носіями одкровення. З них мала утворитися священна спільнота, «народ Божий». Цих людей очолює асирійський шейх Авраам, виходець із Месопотамії. Він полишив батьківщину близько 1850 року до н. е., скоряючись таємному поклику. Згодом апостол Павло назве його «отцем усіх віруючих» (Рим. 4:11). В оповідях Буття він зображений миролюбною людиною, доброю, співчутливою, втім, не позбавленою слабкостей. Але основне в ньому – безумовна довіра до Бога, Який покликав його порвати з родичами-поганами. Він полишає все й іде назустріч незнаному, всеціло покладаючись на благість і волю Неба. Здається, ніщо не обіцяє цьому бездомному мандрівцю великого майбутнього. Втім, саме Аврааму напророковано, що через нього, через його нащадків благословляться «всі племена землі» (Бут. 12:3).
Авраам стає прародителем (основоположником) старозавітної Церкви, яка, втім, ще не могла бути універсальна. У цю епоху особисту віру цілком визначали племенні, народні традиції. До пори до часу вони були єдиним руслом, по якому протікало релігійне життя. Приміром, бути єгиптянином означало сповідувати релігію Єгипту. Тому старозавітну Церкву головним чином творили нащадки роду Авраама, які через кілька поколінь утворили давньоізраїльський етнос.
Друга книга Старого Заповіту, Вихід, описує, як цей етнос здобув самопізнання на шляху з рабства до свободи. Нащадки Авраама, поселившись у дні голоду на східному кордоні Єгипту, до XIII ст. до н. е. опинилася під гнітом фараонів, які перетворили їх у державних рабів. Коли ж підневільна праця на будівництвах фараона привела народ до загрози духовного і фізичного винищення, від зневіри і сну його пробудив пророк Мойсей, що виховався серед єгиптян. Це одна з наймогутніших, титанічних фігур Старого Заповіту, овіяна легендами, а згодом утілена в численних картинах і скульптурах. Він закликав одноплемінників полишити «дім неволі», подолав опір фараона й вивів ізраїльтян на безживні простори Сінайської пустелі. Там, біля підніжжя гори Сінай, Мойсей уклав Заповіт між Богом і народом. Цим актом він перетворив строкату юрму недавніх рабів у релігійну спільноту. Хартією Заповіту Мойсея став Декалог, або Десять заповідей, записаних на двох скрижалях. У них проголошене безумовне почитання єдиного Бога, Який такою мірою перевищує все сотворене, що зображати Його в якомусь вигляді – святотатство. Віра в Нього, любов до Нього унеможливлюють культ інших, поганських богів. Прикметно, що з десяти заповідей шість стосувалися етичної царини: вони осуджували нехтування батьків, убивство, перелюб, крадіжку, наклеп і заздрість. Ці ази моральности, які й зараз, тридцять три століття опісля, продовжують бути для людства проблемою, стали фундаментом старозавітної Церкви. Але від фундаменту до будови ще далеко. Мойсей лише розпочав важку справу творення Церкви. Юрма не раз повставала проти пророка, вимагала дати їй видимий образ Бога (золоте теля), а бувало, що демонструвала готовність повернутися в «дім неволі». Ця важка боротьба Мойсея проти зашкарублости народу є головним мотивом решти книг, що мають його ймення (Левіт, Числа, Второзаконня).
Ще за життя Мойсея ізраїльтяни проникнули – з боями, а інколи мирно – у Ханаан, землю, що розташована на стику трьох материків, де колись мандрував Авраам зі своїми отарами. Країна не мала політичної єдности, отож її містами володіли різні племена і народи. Оселившись з ними по сусідству, прихідці поступово втрачали духовний імпульс, що його отримали в пустелі. В їхнє середовище вперто розпочали просотуватися елементи поганських вірувань. Об’єктом поклоніння в поган був секс, війна, плодючість, що їх утілив пантеон ханаанських божеств. Зрозуміло, що цей культ доволі привабливий (бо ж і нині почитають тих самих ідолів, лише під іншими личинами).
І тоді на історичній сцені з’явилися перші біблійні пророки.
Це ще не ті великі письменники, книги яких становлять одну з головних частин Старого Заповіту. Як правило, вони не пишуть, а лише проповідують, а деколи укладають гимни, на взірець «Пісні Девори». Ці пророки пристрасно боролися за чистоту віри проти багатобожжя і якоюсь мірою успішно. Духовна обнова, яку спричинила їхня проповідь, привела до культурного відродження. Близько 1000 року до н. е. молодий цар Давид, людина щирої віри, автор перших псалмів, зумів створити єдину ізраїльську державу зі столицею в Єрусалимі. Його син спорудив там Храм, в якому, згідно з завітом Мойсея, не було жодного зображення Бога.
Але й поганство не покидало свої позиції, знову очевидно й таємно переходячи від оборони до наступу. Паралельно з цим процесом розпочалася державна й суспільна криза. Царство Давида розкололося, до Єрусалиму ввійшли війська фараона. Чвари, міжусобиці, соціяльне розшарування робило країну легкою здобиччю для сусідніх держав. Люди занепадали духом. Розгубленість, сумніви, маловір’я приходили на зміну безпідставним політичним ілюзіям. І цього разу старозавітна Церква знову почула голос пророків. Вони нещадно викривали відступників, тих, що похитнулися, і водночас вселяли в них велику надію.