У серці кожного християнина є потреба служити Богові та Його Царству. Ми бачимо безліч потреб у Церкві, у нашій спільноті, парафії та у світі. Однак розмах цих потреб часто нас паралізує. В результаті, ми стаємо осторонь і нічого не робимо. Хворі почуваються залишеними, бідні залишаються неповноцінними, молоді – недосвідченими, старі – недієздатними, а ті, хто поміж них, надто зайнятими. Таке ставлення заохочує до духовної бездіяльності та апатичності. Можливо, це тому, що ми не розуміємо, що від нас очікується служити Йому не в однаковий спосіб.
У нашому конкретному стані життя є багато шляхів служіння Богові. Ми згадаємо ті, що є більш загальними, та звернемось до всіх життєвих шляхів.
Серед тих служінь, які ми можемо віддавати, є: час, талант, страждання, молитва і матеріальні засоби. Одним із найцінніших дарів, що Бог дав нам, є час. Це дар, який повинен бути добре використаний. Від того, наскільки добре його використовуємо, може залежати наша вічність. У наших руках це знаряддя, яким ми споруджуємо будинок, в якому будемо жити всю вічність.
Багато часу витрачаємо намарно. Іноді кажемо про «вбитий час», а свідоме зосередження на його існуванні створює одноманітність і нудьгу. Коли нам боляче, він тягнеться, коли радіємо, він летить. Він здається безкінечним, коли ми чекаємо чогось важливого, що має статися, і дуже коротким, коли раптова радість сонця, що сходить, розпочинає наш день.
Декого з нас лякає думка про завершення часу, і хоча не завжди ми знаємо, що з ним робити, та прагнемо, щоб він ніколи не закінчувався. Ми надаємо перевагу використовувати його в усій повноті для власних інтересів. Нам не подобається думати, що він є невидимою реальністю, яка перебуває в руках Іншого. Час є даром, і ми повинні через добрі діла ділитися ним із нашим братом. Також необхідно віддавати частину свого часу Богові в молитві та євангелізації. Коли ми нагодуємо бідного й одягнемо нагого, ми не повинні забувати, що ці видимі діла милосердя повинні походити зі співчутливого серця і христеподібного духу всередині нас. Якщо наші добрі справи не є плодами глибокого єднання з Богом, тоді це просто змагання між «маю» і «не маю» (англ. «have’s», «havenot’s» – прим. перекл.).
Використовуючи частину нашого часу (його завжди так мало) на «молитовну євангелізацію», необхідно зберегти наші запал і ентузіазм. Це також залежить від кругозору кожного з нас. Одним із прохань Господньої молитви є прохання, щоб Царство Отця прийшло. Сьогодні саме це благання набуває особливого змісту в світі. Царством Бога на землі є святі люди, які живуть Євангелієм, ділячись одне з одним добром, проблемами, радістю і жалем. Це є свідченням присутності Бога серед нас. На жаль, дух цього світу ставить багато димових завіс перед цим ідеалом, і нам здається майже неможливим пам’ятати про план Отця як ціль у житті. Поради і вчення Євангелія стають всього-на-всього філософськими ідеологіями, а не можливими, реальними способами життя. Щоб підтримувати наш ентузіазм і витривалість у наших стараннях, ми потребуємо Церкви, Святих Тайн і звичного молитовного життя. Ми не можемо віддати того, чим не володіємо. Ми не можемо навчити того, чого не розуміємо. Ми не можемо свідчити про силу молитви, якщо ми ніколи не молимося. Ми не можемо освячувати наш день, якщо думка про Його присутність не розпочинає його.
Так, кожному з нас необхідно достатньо турбуватися про світ, в якому живемо, аби щодня витрачати якийсь час на молитву за його спасіння. Плодом цієї молитви є дія. Будьте святими – і всі, що навколо вас, стануть святими, дайте їм Його Слово – і їхні знання збільшаться, дайте їм Його любов – і їхнє милосердя зарясніє. Молитва і дія роблять нас здатними використовувати наші таланти на служіння Йому. Так, як ми віддаємо наш дар часу, нам слід віддавати наші особливі таланти. Ми не говоримо про великі таланти чи надзвичайні таланти, але про звичайні, щоденні і часто непомітні таланти. Це талант вміти заспокоїти хворого друга, вміти пояснити правду, талант піклуватися про людей похилого віку, талант спекти торт і віддати його втраченому другові, талант зняти важкий тягар усмішкою чи поплескуванням по плечу, талант сміятися і смішити інших, талант приносити мир і надію тим, хто у відчаї та розчаруванні.
Ці таланти, покладені на служіння Богові, роблять християнство правдоподібним для невіруючого. Таланти, що застосовуються в наслідуванні Христа, на збільшення слави Отця, проходять довгий шлях, щоб поширювати Добру Новину.
Здатність терпеливо страждати в єдності зі стражданнями Ісуса, є також талантом, особливим даром, що зможе дати мужність, силу та віру іншим.
Витривалість у самотності, в єдності з самотністю Христа під час Його земного вигнання може здобути ласку покаяння для багатьох душ, що заблукали з дому Отця. Напевне, у цілому світі немає людини, яка б не мала нічого, щоби якимось чином віддати Богові. Ми дуже послідовні в наших проханнях про ласки від Бога, але дуже рідко ми шукаємо шляхів і засобів служіння і давання Йому – давання самих себе, нашого часу, наших талантів, нашого страждання і врешті ділення нашими матеріальними здобутками, якими Він обдарував нас.
Напевно, з-поміж усіх дарів, які можемо жертвувати Богові, один із тих, який найбільш неправильно використовуємо, – це дар грошей. Ми часто даємо гроші, бо найлегше просто їх давати, і на цьому наші обов’язки закінчуються. Для деяких це зменшення податку або заспокоєння совісті, яка почувається винною. Ми спантеличені щодо того, скільки давати, коли давати, кому давати і чому ми взагалі повинні давати. Ми бачимо, що важко заробляємо гроші, і нам важко ними ділитися. В результаті, ми нарікаємо, коли даємо, і дивуємось, якщо хтось, кому ми подали, не перестає бути в кращому становищі, ніж ми. Ми вважаємо, що десятина застаріла, а цитати з Писання про віддавання з охотою частини доходу від землі, кладуть вину на наші плечі. Одні примушують нас відчувати, що нам слід давати, допоки це нас болить, а інші підбадьорюють нас посадити насіння, щоб воно помножилось.
Ми втратили бачення тієї єдиної причини для віддавання будь-чого взагалі – любові. Якщо любов і вдячність, і щире бажання ділитися не є в основі нашого давання, можемо бути певні: воно не має жодної вартості. «Якщо я відкидаю все, чим я володію, частинка за частинкою, але не маю любові, це взагалі не принесе мені ніякої користі» (пор. 1Кор. 13:3). Це не означає, що полегшуючи життя інших, ти повинен ускладнити своє; це питання рівноваги, яке, можливо, є для тебе зараз твоїм надлишком у порівнянні з їхньою теперішньою потребою, але одного дня вони можуть мати щось, чим зможуть поділитись, щоб забезпечити твою власну потребу (2Кор. 8:13-15).
Дар грошей є служінням любові, а не пожертви. Любов повинна бути нашим мотивом, а залежність від Божественного Провидіння – частиною нашого дару. Вона розганяє будь-яку жорстокість у тих, хто може давати, чи обурення з боку тих, хто повинен прийняти. Обидва існують для того, щоб прославити Бога – один через давання, а другий – через приймання. Павло запевняє нас, що «виконуючи це святе служіння, ми не тільки задовольняємо потреби святих; воно примножиться завдяки численним подякам Богові» (пор. 2Кор. 9:12-13). Давати – означає робити і служити. Воно існує, щоб засвідчувати нашу щирість і примушувати інших славити Бога за Його турботливе Провидіння. Воно означає прислухатися до Його натхнень і відповідати з любов’ю. Воно означає довіряти Йому і тому, як Його мудрість веде наше життя, тому ми іноді даємо й іноді приймаємо.