«Старшого не докоряй, але вмовляй, немов батька, а молодших як братів, старших жінок немов матірок, молодших як сестер, зо всякою чистістю» (1Тим. 5:1-2).
А може, Він шукає того, кому вже дав пережити Свою любов – надприродний дар – нове знання про Нього Самого? Як так може статися, що той, хто отримав дари, забуває про Подателя і продовжує гнатися за ще більшою кількістю подарунків? Чи можуть стати духовними алкоголіками ті, кому Він дав пити вино Його втіхи? Різке порівняння, але як збагнути тих, хто, знайшовши Ісуса, відвертаються від Його присутності в Євхаристії, Його Церкви та Його Таїнств і натомість женуться за емоційними переживаннями, де хрест стає нісенітницю, а страждання – каменем спотикання!
Виправдання, що, мовляв, їм бракує духовного ведення та поживи – образа для Бога. Чи може бути недостатньо Бога, Який змалив Себе до того, що замешкав у частинці, щоб стати нашою їжею? Чи вони втратили віру, коли співали гімни хвали своєму знову знайденому Ісусові? Хто наважиться сказати, що Голгофської жертви недостатньо, щоб нагодувати душу? На Голгофі нелегко перебувати, та хіба ми не досвідчуємо Воскресіння в Причасті? Так. Літургія є справжнім проголошенням Його смерті та Воскресіння, щоб наше щоденне життя перебувало в досконалій гармонії з Його життям.
Жодна проповідь, якою б красномовною вона не була, жодний емоційний досвід, жодні харизми чи дари не можуть зрівнятися з ласками, що сходять на нас під час перебування хоча б на одній Службі чи прийняття одного Причастя. У такому випадку стає насправді цікаво, який же дух відриває душу від Ісуса, від Його Матері, від Його Святих Дарів та Його Церкви? Який досвід є ціною втрати всього цього?
«Настане бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться» (2Тим. 4:3-4).
З усіх тих очікуваних Господом душ найважче достукатися до тієї, яка є літеплою. Літургія сприймається нею як належне. Така душа не палає ревністю, коли присутня на Службі, а коли відсутня, совість їй не надокучає. Ніколи не робить якогось особливого зла, щоб відчувати докори сумління, тому навряд чи шукає Божого милосердя. Ніколи не помічає порожнечі в серці, тому не волає за Божою допомогою. Її життя переповнене гріхами опущення: ніколи не робить хороших справ, не бореться з вадами характеру. Її самовдоволеній душі зручно, тому й не прагне шукати Творця поза суворим дотриманням обов’язків і то на мінімальному рівні. Духовні нісетниці помилково сприймає за щиру правду. Якби ж то душа була холодною чи жорстокосердною, вона, принаймні, могла б порівняти себе з Богом, та при такому стані речей ні з ким себе порівнювати. Вона має стільки благодаті, скільки бажає, не турбуючись про її збільшення і не переймаючись через її зменшення. Її молитви без запалу, покаяння поверхневе. Для неї кожна церква добра, всяке вірування однакове, всяке вчення правдиве. Думає, що всі люди поклоняються одному Богу, тому немає великої різниці як, де і коли це робити. Оскільки розуміння Божого Царства дещо схематичне, а ідея пекла непевна, вона не намагається бути ні доброю, ні поганою. Безумовно, Бог шукатиме таку душу, торкатиметься її та спробує запалити, відживити, але постає питання: чи ця душа хоче, щоб Бог достукався до неї?
«Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий. Якби то холодний чи гарячий ти був! А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст… Кого Я люблю, тому докоряю й караю того. Будь же ревний і покайся!… Коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною» (Об. 3:15-20).
Радикальним контрастом до літеплої душі є душа, яку Ісус шукає з великою тугою, – душа, відділена від Його Церкви та Його Таїнств з тієї чи іншої причини. Часто з боку душі теж є така туга – прагнення приймати Тіло та Кров Ісуса, впасти на коліна і почути слова розгрішення, однак обставини, помилки, зроблені в минулому, і ситуації, яких вже не змінити, ув’язнюють її в пастку; і душа далі продовжує плисти за течією, тужити, прагнути, часом обурюватися, а часом бунтувати. Іноді просто бракує мужності та довіри в Його Провидіння, бракує рішучості вибрати Ісуса перед усім тим, що тримає душу в стані гріха. Яка користь може зрівнятися з агонією розуму та серця в цій душі? Існують іще душі, які розриваються на шматки власними слабкостями та обставинами, що ловлять їх у пастку замкненого кола. Ці душі повинні пам’ятати, що хоча їхня любов до Бога є слабкою, навіть у тому, наскільки вони надають перевагу собі перед Ісусом, вони все ж зберігають віру та надію, їм потрібно продовжувати молитися та довіряти, і Бог якось їм допоможе. Вони можуть відвідувати Ісуса в Святих Тайнах, які перебувають у кивотах їхніх храмів, і просити в Нього відваги та витривалості зробити те, що потрібно зробити. Нехай ці душі сидять біля трону любові та благодаті і біля Його стіп, пропонуючи, щоб прірва між ними почала зцілятись. Нехай під час Літургії припадають на колінах до Голгофи і кладуть розбиті серця на дискос, вірячи, що наступить той день, коли знову зможуть причащатися Божественного Тіла та Крові Ісуса.
«Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою!» (Мт. 11:28).
Інші душі, за якими тужить Ісус, – це ті, які щонеділі присутні перед Ним, але чиї серця переповнені гнівом та образою. Деякі з цих душ хочуть знищити все, що було колись, і почати заново, у той час, як інші бажають залишатися в спокої і ніколи не мінятися. Деякі втратили віру і відвідують Літургію чисто з людської поваги або щоб догодити тим, кого люблять. Деякі хочуть зруйнувати істину, захищаючи напівправду, інші відкидають нове світло на старих правдах. А взагалі-то скільки прийшло до Церкви, щоб просто побути біля підніжжя хреста? Скільки прагне прославляти Його та дякувати Йому за Його присутність в Євхаристії? Скільки думає про Нього, обожнюють, вшановують, віддають Йому честь і славу? Скільки віддає себе разом з Ним заради спасіння свого ближнього? Скільки каже: «Я люблю Тебе, Ісусе. Я гаряче бажаю з’єднатися з Тобою у Святому Причасті. Хочу бути, як Ти, кожного дня свого життя. Допоможи мені, Ісусе, віддавати себе, свої таланти, свій час, свою любов моєму ближньому, як Ти це робив і продовжуєш робити в Євхаристії»?
Чи думає хтось із нас про стікаюче кров’ю Серце Ісуса, коли вперто йде власною дорогою? Чи дійсно працюємо для Його слави, коли розколюємо Його Церкву? Об’єднаймося всі і забудьмо про наші відмінності, складімо зброю та піднесімо разом руки для спільної молитви та благання. Будуймо, а не нищимо Церкву. Подаруймо Йому радість бачити Своїх дітей, які мають одне серце й одну душу.