Це вже остання проповідь, яка має показати мету нашої витривалости в пустелі.
Хочу зупинитися на найважливішій справі в християнстві, та й узагалі, у людському житті. Діється щось погане, якщо християнин не має досвіду найгарнішої прикмети Господа Бога, а саме Божого милосердя. У цьому полягає вся краса пустелі і всього того, що може завести нас на межу розпачу, а навіть на самісіньке його дно. Ця краса полягає в тому, що розпач може перемінитися у велику надію, тому що існує Боже милосердя.
Людина, звичайно ж, утікатиме від хаосу, котрий вона носить у собі, від пустки, котра часом сильніше застукає в наші двері. В арабських містах, що неподалік пустелі, є такий неписаний звичай: коли вітер стає сильнішим і поволі перетворюється в піщану завісу, більшість людей не виходить з дому. Життя на вулицях ніби завмирає, усі щільно зачиняють віконниці і намагаються перечекати нестерпну спеку. З нами відбувається щось подібне, коли пісок з пустелі починає вриватися в наше життя. З’являється інстинктивне бажання щільно зачинити все, щоб таким чином врятуватися. Ми ховаємо і щільно зачиняємо все, чому загрожує дотик пустелі. Можна втікати в таке замикання в собі, можна ховатися в різні пастки шукання ідеалу святости, ідеалу себе. Ми втікаємо у святість, побожність, респектабельність, аби не відчути свого безсилля, котре час від часу озиватиметься. Можна втікати в кар’єрний ріст, у різноманітні заняття, котрі дозволять забути про себе. Колись один з моїх співбратів розповів мені про знайомого чоловіка, котрий давно виховав дітей, забезпечив їм добрий життєвий старт, і міг би зайнятися вже особистим життям, більше часу приділяти дружині. Його фінансова ситуація була цілком стабільна, та він вперто повторював фразу, котру від нього чули впродовж усіх цих років: «Я зобов’язаний утримувати родину». У даний час вже немає необхідности важко працювати, не спати ночами і т. д. Це і є втеча від самого себе, котра нічого не вирішить. Після кількох днів нашої подорожі ми трохи краще все це розуміємо. Нема такого місця у світі, де невпинно втікаючи, ми могли б врешті почуватися в безпеці.
Отож, що нам потрібно? Любов – ось що необхідне кожному з нас. У нашому житті ця відповідь часом перетворюється в безперервне волання. Любов, якої ми так прагнемо, і яка може до нас прийти, є настільки конкретною, що ми зможемо без страху відкрити для неї серце. Не боячись, що нас хтось оцінюватиме чи засуджуватиме.
Бо що нам насправді потрібне? Сильні плечі, котрі витримають тягар нашого тіла. Ми це починаємо розуміти, коли змагаємося з нашою слабкістю, безсиллям, беззахисністю.
Ось фрагмент дуже зворушливого листа уже згаданого о. Карло Каретто, який живе харизмою Кароля де Фуко:
«Бувають такі моменти, коли Бог доводить нас до граничної межі нашого безсилля, і щойно тоді, і лише тоді ми насправді усвідомлюємо свою ницість. Я стільки років боровся зі своїм безсиллям, зі своєю слабкістю. Найчастіше я приховував її, щоб показувати иншим гарну маску впевнености в собі. Це пихатість змушує приховувати безсилля, це бажання величі не погоджується на те, щоб я був малим; і часом Бог давав мені це зрозуміти. Тепер я вже не борюся, я намагаюся усвідомлювати свій стан, оцінити свою життєву ситуацію без ілюзій, без мрій, без прикрашування. Думаю, це крок вперед. Якби я зробив це тоді, коли вчив напам’ять катехизм, то зекономив би сорок років. Тепер усе своє безсилля ставлю перед Божою всемогутністю: гора моїх гріхів перед сонцем Його милосердя, безодня моєї ницости і безмежна глибина Його величі. І мені видається, що врешті настала мить зустрічі з Ним, зустрічі, якої до цього часу не було, такого спілкування з Ним, якого я ще ніколи не пережив. Так, це саме моя ницість притягує Його всемогутність, мої нещастя прикликають Його жалісливим голосом, це моя нікчемність притягує до мене безмірність Того, хто є усім. І в цій зустрічі всього, ким є Бог, і нічого, ким є людина, зосереджене найбільше диво сотворення. Це найпрекрасніше одруження, котре відбувається між безкорисливою Любов’ю, яка віддає всю себе, і безкорисливою любов’ю, яка все приймає»[1].
Це свідчення людини, яка дуже глибоко збагнула біль своєї ницости й дуже відважно прийняла її, чекаючи порятунку від Господа Бога, і саме тому відчула найпрекрасніший смак Божої любови. Це той досвід, про який ми говорили, читаючи розповідь з життя Аґар, тієї, котра опинилася в пустелі, серед свого безсилля, покинення, біди та розпачу, тієї, котра зуміла лише заплакати. І саме тоді вона побачила криницю.
Чим є ця криниця? Це найбільша таємниця пустелі: Бог показує нам криницю – Боже милосердя. Як це пережити в пустелі? Милосердя – це джерело живої води, смак котрої ти можеш відчути лише перебуваючи серед безплідних просторів, коли ти врешті перестаєш ошукувати себе і не лякаєшся правди про себе, про своє життя. Криниця в пустелі – це джерело Божого милосердя, котре плине саме там, а не десь в иншому місці. У пустелі, котра для всіх є проклятою землею, ми можемо знайти джерело. Там, де з нас спадають маски, вдаваність, самообман, у місці неустанної боротьби з розпачем, слабкістю, яка повертається несподівано як бумеранг і косить наші голови, саме там б’є джерело милосердя. Пустка, подія, котра з’являється під час нашої життєвої боротьби в пустелі, можуть для нас стати місцем, де Бог віднайде простір для Своєї любови до нас. Той, хто постійно думає, що він сильний, що він з усім впорається, що цього разу напевно не підведе, той ще не зробив місця для Бога.
Томас Мертон колись в’їдливо зауважив, що мусиш бути пильним, аби зі своїм почуттям справедливости ти у власних очах не став настільки чеснотливим, що забув би про те, що насправді ти – грішник. Бо тоді дуже швидко можна втратити відчуття страждання через свою убогість, а також забути, що нам необхідне Боже милосердя. Потрібно чувати, щоб не впасти у фальшиве почуття справедливости, щоб не забути про те, що найбільше мені потрібне Боже милосердя. Щойно тоді, коли я все втрачу, мені залишиться лише Бог. І це «лише» швидко перетвориться у «все».
У чому полягає найбільша мудрість, про яку світ нічого не знає? Світ говорить нам: «Йди вперед з високо піднятою головою, сміливо роби наступний крок, навіть якщо ти в ньому не впевнений, не показуй иншим, що ти сумніваєшся». Однак визнання гріхів та власного безсилля, яке ти наважуєшся довірити Богові, а не залишити для себе, і є найбільшою мудрістю. Відкрити свою слабкість, і відразу довірити її Господеві. Визнання нашої слабкости та безсилля завойовує милосердя, стає причиною того, що в нашому сумлінні загоряється світло Його істини, без котрого ми не змогли б відкинути гріх, нищівні звички і т. д. Вийти назустріч розпачу, залишитися в пустелі і не втекти – цей крок завжди видаватиметься нам ризикованим, навіть не сумнівайтеся.
Варто пригадати подію з життя пророка Іллі, який стояв на краю безодні й подивився на самісіньке дно великої долини. Він побачив там висохлі кістки, а Бог наказав Йому прикликати над ними Святого Духа. Правдоподібно, це було болісне переживання: стояти на краю безодні і дивитися на дно великої долини, де лежали сотні скелетів, висохлих кісток і прикликати Святого Духа. До нас також лине запрошення, щоб ми почали прикликати Святого Духа, прикликати Його до нашої біди, до всього, що в нашому єстві висохле і побите. Не потрібно лякатися вигляду костей, потрібно почати, як говорив Бог Іллі, пророкувати над ними, почати прикликати Святого Духа, тому що він благословляє і переображує. Святий Дух переображує все, до чого лишень торкнеться. Коли Ілля почав пророкувати й прикликати Святого Духа, то почувся гучний тріск і шум. Висохлі кості почали обростати м’язами і шкірою. Вони перетворилися в тіла і оживилися. У цьому й полягає діяння Святого Духа. А тому не важливо, наскільки ти висох. Не бійся цього.
[1] С. Caretto, Listy z pustyni, Warszawa 1978, s. 134-135.