Я усвідомлюю, що у своєму духовному житті зробив чимало помилок, бо був невільником однієї ілюзії: манії «робити висновки».
Не було проповіді без практичних висновків. Роздумів без постанов. Читання книжки без конкретного застосування.
А в результаті цього всього – низка умовиводів:
- кожен добрий вчинок мусить мати негайний відгук;
- ревне заангажування мусить давати видимі результати;
- апостольське діяння мусить щедро плодоносити.
Звідси два негативні наслідки. Знеохочення, коли щось не вдається, а насамперед слабкість, невпевненість, відсутність глибокого дихання.
Смуток охоплює, коли переглянути деякі «програми життя» чи «проєкти віднови». Іскристі формули, чіткі поділи, виразні визначення, цитати, які перекреслюють будь-яку трудність, рішучі висновки. Складається враження, що йдеться про «духовну математику».
Видається, що деякі документи опрацьовував якийсь менеджер, зобов’язаний отримати найбільшу продуктивність з духовної промисловости, якою він керує.
Я не знаю нічого більш віддаленого від євангельського образу зерна, ніж ті паперові документи.
У них між рядками можна прочитати прислівник «безвідмовно». Або «обов’язково». Достатньо поводитися й мислити «так, як треба», розмовляти, використовуючи саме таку термінологію, реалізувати визначені можливості, скрупульозно застосовувати саме такі випробувані техніки – і результат не забариться. Неминуче.
Хотілося б таким чином перескочити підземну фазу глибини, повільного проминання часу, непередбачених справ, одним словом: фазу відсутности висновків.
На жаль (або на щастя), папір не стає життям. Документи не народжують релігійного духу чи християнської поведінки. Формули не продукують осіб.
А все через ту просту причину, що не можна посіяти папір.
Слово – так. Слово можна посіяти.
Однак треба йому дозволити, щоб воно здійснило свою подорож, щоб загубилося в темряві, щоб подорожувало непередбачуваними шляхами, щоб не мусило доходити до цілей, які ми наперед визначаємо.
* *
У пустелі я відкрив важливість прихованої праці. Якийсь голос власних коренів, мішанину настроїв, співдії прихованих жертв, вирішальний вплив невдач, зростання того, що слабке, важливість того, що знехтуване, значення того, що маловартісне.
Спостерігаєш за краплиною, яка падає і зникає в ненаситній сухості. Немає значення, яким був її кінець. Ти знаєш, що шкаралупа землі в якомусь місці луснула, іскра життя пронизала цю панораму смерти.
У пустелі ти покликаний обирати між тим, що помітне ззовні, і тим, що відбувається вглибині.
Між постійним розрахунком та життям, пронизаним надією.
Між розташуванням цифр у різні колонки та вмінням бути терплячим. (Араби досадно кажуть, що треба «померти від терплячости»).
У пустелі статистика неможлива.
Можна лише спостерігати за тим, що довірено глибинам.
Погляд не спрямовується на те, що помітне на поверхні та на усьому виднокрузі, а на те, що зникає.
Це може видаватися дивним. Та найправдивіший образ живучости я знайшов в Ель Голеа, у вигляді гробу Шарля де Фуко. Цей самотній гріб, біля якого не «чували» сини, загублений у безкраїй пустелі, обпечений вітрами, дав мені найвідчутніший образ життя.
Друже, дозволь розповісти тобі це. Не поспішай «робити висновки».
Дозволь, щоб Слово проникло углиб тебе.
Не прикликай його відразу, щоб викинути на станції твоїх поспішних висновків та неспокійних постанов, твоїх вигідних призначень.
Не використовуй його відразу ж у практичних застосуваннях.
Припини допитуватися в себе: «Навіщо мені це придасться?».
Часто Слово, яке сприйняли з великим поспіхом, пригнуте до негайних вимог, прагматично використане, є словом із заниженою цінністю, яке можна використати лише незначною мірою. Можна сказати, що замість того, аби дати плід, воно вмирає.
Дозволь, щоб зерно пройшло свій шлях. Не перешкоджай йому, не збільшуй контроль, не роби постійні вимірювання. Дозволь, щоб Слово зникло тобі з очей. Не нав’язуй йому свої ритми та терміни, негайні вимоги. Зрозумій, що воно не належить тобі. Ти не мусиш його «заново привласнювати». Це воно володіє тобою.
Отож, дозволь, щоб воно спокійно закинуло сіті своєї дії там, де захоче, як захоче й у часі, який не є твоїм часом.
Можливо, саме тоді, коли ти про нього забудеш, коли визнаєш, що воно було непридатне, що нічого не змінило, у безплідному та каменистому закутку утвориться «незбагненна» щілина, провісниця проростання…
Отож бо й воно. Не поспішай робити висновки.
Довірся Слову.
Це не ти маєш робити висновки. Це слово має «виконати» місію, для якої Бог його послав. «Так буде і Слово Моє, що виходить із уст Моїх: порожнім до Мене воно не вертається, але зробить, що Я пожадав, і буде мати поводження в тому, на що Я його посилав!» (Іс. 55:11).
Людина пустелі не є нетерплячою людиною, не робить швидких висновків. Така людина вміє «померти від терплячости». Це людина, яка використовує карту підземного життя.
Це неправда, що вона орієнтується лише за зірками. Вона також вміє відгадати те, що ховається всередині землі.
Не губиться, хоча на поверхні зовсім небагато знаків, які давали б потіху.
Її не заспокоює те, що вона збирає. Натомість почувається спокійно, коли думає про те, що посіяла, що проникло углиб, що зникло в темряві.
Людина пустелі не будує засіки. Не живе на відсотки. Вона живе очікуванням.
Коли їй кажуть, що квітка виросла там, де ніхто й не сподівався, вона не мусить бігти, щоб це перевірити.
Вона про це знала.
Зернина, яка «померла», не могла підвести.