На світі також існують безкорисливі істоти.
Одну з найпромовистіших похвал виголосив Рене Габачі, керівник відділу філософії ЮНЕСКО, у промові до настоятелів монаших чинів у Франції. Тут варто навести його слова: «Треба, щоб ці безкорисливі істоти жертовно горіли, треба безкорисливої допомоги, цілковитого визволення, солідарности в стражданні та подячних співів.
Найпекучіша потреба сьогоднішнього дня – це безкорисливість. Вона виявиться успішнішою від політичних зобов’язань, від економічних передбачень, від структуральних революцій. Успішніша, оскільки лежить в основі всіляких інших проявів діяльности та зроджується з кенозису найубогіших істот землі.
Безкорисливість забезпечить людей єдиним дзеркалом, в якому вони зможуть розгледіти себе і за його посередництвом побачити трансцендентність, здатну освітити їхнє обличчя.
Не йдеться про те, щоб говорити про Бога. Треба Ним жити».
У світі, в якому домінує кількість, виробництво, ефективність, вони вибрали безкорисливість.
Всі запитують: «Навіщо це?» або «Що це дає?».
Вони вибрали непродуктивну діяльність.
Їхнє буття – це суцільна втрата.
Всі прагнуть щось досягнути, бути потрібними. Дехто навіть вважає себе незамінним. Вони ж погодилися з непридатністю.
Всі говорять про справи, про самореалізацію. Вони не мають що запропонувати світові, крім своєї присутности.
Всі пхаються вперед. Вони стоять збоку.
У них навіть є покровителька в Євангелії. Жінка зі сцени намащення у Витанії (пор. Мр. 14:3-9). Жінка, ім’я якої не було записане і жодне слово її невідоме. Тодішні глядачі обурюються, коли бачать флакончик пахощів, дуже дорогих, який вона розбиває, щоб намастити голову Ісуса. Вони вираховують ціну, звинувачують її в марнотратстві, згадують про суспільні потреби.
Ісус озивається, щоб захистити жінку, винуватицю марнотратства. «Вона добрий учинок зробила Мені».
Ісус захищає нерозсудливий жест. Цінує непотрібний вчинок. Хвалить безкорисливість. Радіє з цілковитого дару.
Ісус любить цих «непотрібних» істот, які відмовляються від свого життя, що не спроможне на слушні підрахунки, та нерозсудливо розпоряджаються своїм даром.
Біда, якби у світі мало б забракнути цих непотрібних одиниць, які не є продуктивними, нічого не створюють і не споживають.
Якби зникли оті фахівці тринькання, марнотратці пахощів, то ми всі померли б від голоду.
Якби загас їхній непотрібний пломінь, на землі настала би темрява і ми всі трусилися б від холоду.
Якби стих спів і якби було чути лише цикання калькуляторів – то справді настав би кінець світу.
(І моє життя також доти безпечне, доки безкорисливі цінності матимуть перевагу над цінностями, які можна підрахувати).
Забути про хліб, але пам’ятати про спів
«І взяла бубна пророчиця Маріям, сестра Ааронова, а за нею повиходили всі жінки з бубнами та з танцями. І відповіла їм Маріям: Співайте для Господа, бо дійсно звеличився Він» (Вих. 15:20-21).
Всі думали про речі, які конче потрібні в пустелі. Тож вони волочать за собою свої отари та стада. Зібрали багато срібла та золота. Не забули й про одяг. Дехто навіть мандрував, вгинаючись під діжами, що були наповнені тістом (пор. Вих. 12).
А та вітрогонка подбала про цілком зайву річ.
Вона взяла зі собою музичний інструмент, тоді як інші повелися розсудливо.
Нерозважна Маріям, яка витала в хмарах, зробила список непотрібних речей. І зовсім не для того, щоб залишити їх в Єгипті, а щоб волокти їх за собою під час мандрівки.
Реалісти знають, що в пустелі треба звільнитися від тлумаків і нести лише справді потрібні речі.
Тимчасом наївна Маріям подбала про бубни.
Розсудливі особи вважають, що в пустелі речами першої необхідности є хліб та вода.
Наївна Маріям вважає, що в пустелі важливий насамперед спів.
І саме вона має рацію. Вона відчула, що під час цієї пригоди буде достатньо нагод для подячних пісень.
Ось відразу після цього, коли мандрівники стали свідками дій Ягве під час переходу Моря, предмети, які видавалися зайвими, якраз і стають в нагоді. Саме бубни.
Похвальний спів стає предметом першої необхідности.
* *
У пустелі не може забракнути подяки.
Зрозуміло, марш не можна обтяжувати зайвими та надмірними тягарями. Треба мати відвагу обмежити їх до основних речей. Але серед них обов’язковий подячний спів.
Коли ти чуєш на потилиці подих неприятелів, то мусиш стати «нерозсудливим», виймаючи бубон.
Коли твоє горло обпечене спрагою, коли ти падаєш від знесилення, то врятуєшся, не заощаджуючи енергію, а саме витрачаючи її в танці.
«Моя сила та пісня – Господь» (Вих. 15:2).
Можна було б спокійно додати: моєю їжею є прославляння.
Равини говорять про «плід уст, відкритих на прославу Господа». Однак цей плід вуст не лише милий Тому, кому адресований. Він стає поживою вуст, які його видають.
* *
У пустелі може забракнути усього. Однак там ніколи не може забракнути бажання інтонувати похвальний гімн на честь Бога.
Не йдеться лише про «подяку» після досвіду «чудових справ», які здійснив Ягве.
Похвала також може випереджувати події.
Захоплення зовсім не мусить виявлятися лише стосовно доконаного факту. Воно може випереджувати втручання Бога, спричиняючи неочікувані події.
«То добре, щоб дякувати Господеві й виспівувати Ймення Твоє, о Всевишній, вранці розповідати про милість Твою, а ночами про правду Твою» (Пс. 92:2-3).
Варто наголосити на цьому звіщанні. Я насмілився б змінити його на «проповідування» зранку Божої любови. На «розповідання» про чуда, які Господь чинитиме для своїх створінь.
«Моє серце зміцнилося, Боже, зміцнилося серце моє, я буду співати та славити Тебе! Збудися ж ти, хвало моя, пробудися ж ти, арфо та цитро, я буду будити досвітню зорю!» (Пс. 57:8-9).
Спів монахів уночі завжди наповнював мене умиротворенням. Ця їхня наївна спроба пробудити ранкову зорю (після пробудження свого серця), намагання «змусити» день прокинутися, випередження світла!
Мушу і я навчитися чудової нерозважливости Маріям.
Мушу чувати в темряві, озброєний лише арфою, цитрою та бубонцями.
Бог не може опиратися цьому виклику нерозсудливости. Не може допустити невикористання моїх музичних інструментів. Не може перекреслити моєї потреби подяки.
Поза сумнівом, Бог не скупиться на нагоди похвальних пісень для серця, яке прагне Його прославляти.