Долання труднощів

Служіння матері Терези не всіма сприймалося однаково позитивно. Знаходилися такі, які казали: “Ви лікуєте не причину, а слідство. Ваша робота тоне в океані проблем, які можуть бути вирішені тільки на державному рівні”. Один із священиків, дізнавшись про рішення черниці присвятити себе бідним, сказав: “Скільки добра вона могла зробити в Лорето. Навіщо ж вона пішла до жебраків і брудних мешканців нетрів? Благатимемо Господа, щоб вона, отямившись, позбулася свого безумства”. На що архієпископ Калькутти Фернан Нерьє відповів: “Буває така віра, яка не потребує розуму”.

Найбільші труднощі в матері Терези виникали з боку жерців сусідніх храмів богині Калі. Їм не подобалася місіонерська діяльність християнської черниці. А перебування її в Дармашаласі взагалі було рівноцінне святотатству. Натовпи релігійних індуїстів, що підбурювалися ними, ображали черниць, а побачивши на вулиці, жбурляли в них каміння. Один із жерців навіть погрожував матері Терезі.

Зустрівшись з ним якось на вулиці, Тереза сказала:

– Ви хотіли вбити мене? Ось я! Але не чіпайте інших сестер, а найкраще, залиште свої дурощі.

Жрець розвернувся на 180 градусів і сховався в натовпі. Прийшовши до своїх одновірців, він заявив:

– Двадцять років я служу богині, статуя якої стоїть у нашому храмі. А сьогодні, коли я поглянув на цю черницю, мені здалося, що переді мною сама богиня.

Це була безумовна, беззастережна перемога Божа над язичництвом, забобоном і окультизмом. Апогеєм же війни між матір’ю Терезою та індуїстськими жерцями була смерть одного з них на колінах матері. Один із жерців сусіднього храму захворів на холеру. У результаті хвороби він так ослаб, що не міг рухатися. Матері Терезі, яка знайшла його нерухоме тіло, нічого не залишалося, як віднести його на своїх плечах у “Нірмал Хрідей”. Хоча жрець, прийшовши до тями, ображав черниць і поводився украй агресивно, мати Тереза доглядала його з особливою любов’ю і самовіддачею. Врешті-решт він змирився і, примирившись з Богом, помер у неї на руках.

Після цього випадку інші жерці віддали два вільні приміщення у своєму храмі матері Терезі і не соромилися телефонувати їй, коли якийсь нещасний помирав, покинутий усіма на вулиці.

Мати Терезу мало турбували погрози, наклепи чи суперечливі чутки і розмови за спиною. Усі пересуди і обговорення вона повністю ігнорувала. Вона завжди казала, що її справа – надавати нужденним людям допомогу. Перед нею була мета, яку їй показав Христос, і вона прагнула досягти її.

“Ми служимо Христу, Якого бачимо в кожному нужденному жебраку. Якщо ми молимося, то ми віримо. Якщо віримо, то любимо. Якщо любимо, то служимо. Ми – місіонери Любові, тому що “Бог є Любов”. Ми покликані донести убогим і нужденним любов, якою Бог полюбив їх. Ми стараємося, щоб ці нещасні відчули, що про них піклуються та їх люблять. Нехай хоч кілька годин, поки в їх тілах ще тліє життя, вони відчують чиюсь турботу і любов. Якщо бідняки помирають з голоду, то це не через те, що Бог про них не потурбувався, а через те, що ми з вами нічого їм не дали. Ми не стаємо знаряддям любові в руках Божих, бо не впізнаємо Його – Господа Ісуса Христа, Який знову з’являється нам у скорботному вигляді всіма покинутої людини”, – казала вона. Саме тому всіх вмираючих мати Тереза цілувала в лоб.

7 жовтня 1950 року, після благословення і затвердження Папою Пієм ХІІ, мати Тереза відкрила місію сестер милосердя. Таке виняткове, неординарне для Католицької церкви рішення могла прийняти тільки дуже сильна особа. Місія ніколи не замислювалася як громадська гуманітарна організація, обмежена соціальною допомогою. Вона повинна була стати засобом, головним призначенням якого було свідоцтво про Христа. На відкритті мати Тереза зачитала основні принципи роботи:

“Ми передусім черниці, а не соціальні працівники, не вчительки і не лікарі. Різниця між нами і соціальними службами в тому, що ті працюють заради чогось, а ми заради Когось. Ми служимо Христу в особі жебраків і знедолених. У нашому житті немає іншого сенсу, окрім Христа. Йому ми служимо двадцять чотири години на добу. Він дає нам сили, необхідні для такого життя, як наше. Ми не шукаємо вдячності, не маємо іншої надії, окрім як постраждати з Тим, Хто нас так полюбив, що поклав за нас душу Свою. Без Христа наше життя неможливо зрозуміти. Ісус Христос – от пояснення нашого життя.

Приносячи Євангельські обітниці, ми прагнемо до того, щоб тамувати спрагу любові до Господа нашого Ісуса Христа, безоплатно присвятивши себе найбіднішим з бідних за прикладом і заповідями Господніми. Наша особлива місія – працювати заради спасіння найбідніших з бідних. Як Христос був посланий Отцем, так і нас Він посилає, сповнених Духом Його Святим, сповістити у всьому світі Євангеліє Його любові і милості. Наш особливий обов’язок – проповідувати Ісуса Христа всім народам, а особливо тим, хто доручений нашій опіці. Усе, що ми робимо, – робимо для Христа, прислуговуючи Йому в особі бідних, дізнаючись Його в нужденних. Приймаючи у своєму житті таку обітницю, ми ставимо перед собою ще три мети: бути вірними своєму покликанню, зберігати, наскільки це можливо, свою бідність і постійно відчувати позив усіх себе присвятити Богові. І ця обітниця – найважливіша. Співпрацівники повинні повторювати в думках: усе, чим я володію, – не моє. Ніщо не заважає мені ділитися своїм добром, віддавати його, віддавати себе! Приймати все, що Бог дає нам і бере в нас, – означає дозволяти благодаті Божій звершувати в нас свою справу. З такою вірою не важко розпізнати Христа і доторкнутися до Нього в скорботному образі найбідніших з бідних”.

Попередній запис

Місія милосердя

Наступний запис

Особливості служіння