Для постійного нагадування про своє повсякденне положення мати Тереза написала наступні поради, які розмножила і розповсюдила серед своїх помічниць:
- Якомога менше говоріть про себе.
- Цікавтеся тільки власними справами.
- Уникайте цікавості.
- Не втручайтеся в справи інших.
- З упокорюванням приймайте заперечення і повчання.
- Не обурюйтеся чужими помилками.
- Зносьте безвинний осуд.
- Терпіть образи.
- Покривайте любов’ю презирство і неприязнь.
- Будьте ласкаві і люб’язні, навіть коли гніваєтесь.
- Не шукайте любові і захоплення.
- Не дивіться ні на кого зверхньо.
- Поступайтеся в спорах, навіть якщо ви праві.
- Обирайте завжди найважче.
Далеко не кожен міг стати співробітником місії. Унаслідок своєї педантичності, мати Тереза багатьом відмовляла.
Члени місії повинні були давати три основні обітниці:
- Обітниця послуху
- Обітниця безшлюбності (цнотливості)
- Обітниця бідності (повна відмова від усіх матеріальних благ)
Але, окрім цього, мати Тереза ввела ще одну обітницю – присвячення себе служінню знедоленим, яких вона називала втіленням Христовим. Своїм служінням сестри місії не лише допомагали фізично, але вказували нещасним людям шлях до неба. “Якщо наші дії просто корисні, але не дають людям радості, то ці нещасні так ніколи і не зможуть піднятися назустріч заклику Божому, підійти ближче до Нього”, – часто казала Тереза своїм ученицям.
При прийомі сестер у місію проводився ретельний відбір. Черниці, які були претендентками на вступ, повинні володіти, за словами матері Терези, “тілесним і духовним здоров’ям, здатністю до навчання, розсудливістю в усій її повноті, бадьорістю духу, бідністю, невинністю та упокоренням”.
Кожна охоча вступити в місію милосердя проходила цілий рік спеціального навчання і підготовки. За цей час випробовувані життям і служінням мали підтвердити своє покликання, а також вивчити англійську мову. Сестри не мали права працювати на багатих або якимсь іншим чином заробляти собі гроші. Вони повинні були в будь-яких обставинах зберігати емоційну рівновагу, бути спокійними, терплячими і вдячними.
От список особистих речей, які дозволялося мати сестрам: Біблія, канцелярське приладдя (зошит, ручка), парасолька на випадок дощу, емальована миска з виделкою та ложкою, дві змінні сарі, дві зміни нижньої білизни, пара сандаль, шматок мила, матрац і пара простирадл. Мати Тереза казала, що “обітницю бідності слід дотримуватися дуже суворо, бо ми самі маємо бути бідними, щоб розуміти і любити бідних”.
Готовність до служіння в місії мати Тереза визначала безпомилково – за посмішкою тихої радості, що відбиває душевну зібраність і спокій. Нетерплячим, неспокійним і нервовим мати Тереза на роботу виходити не дозволяла. Таким пропонувалося молитися до тих пір, поки не наступить прозріння, поки не вдасться побачити в ранах і немочі убогих, прокажених людей рани Христа, Котрий страждає.
Робочий день у місії був розписаний по хвилинах. Підйом о четвертій годині ранку. Після нього – коротке богослужіння, яке закінчувалося молитвою Франциска Азійського: “Господь, дай мені сили – утішати, а не бути втішеним, розуміти, а не бути зрозумілим, любити, а не бути любимим. Бо коли ми віддаємо, ми отримуємо, а прощаючи, набуваємо собі прощення”.
Після легкого сніданку слідував цикл робіт з надання допомоги хворим. З половини восьмої до пів першої сестри були в школі, притулку, на вулиці, у сирітському будинку і т. д. О 12.30 – спільна трапеза, після неї богослужіння і короткий півгодинний відпочинок, який давався на читання Біблії і написання листів. З третьої години до половини сьомої – робота. З 18.30 до 19.30 – загальне богослужіння, потім вечеря. Після вечері відбувалася нарада, на якій черниці розподіляли роботу на наступний день. І, нарешті, після половини дев’ятої наставав вільний час, під час якого сестри могли вирішити свої особисті потреби.
Таким чином, проходили шість із семи днів на тиждень. Сьомий день присвячувався молитвам і благочестивим роздумам. “Цей день дуже важливий, оскільки він дозволяє нам відновити сили, щоб заповнити внутрішню порожнечу від величезної щоденної праці”, – казала сестрам мати Тереза.
В обов’язок сестер входило торкатися навіть до найбільш заразливих хворих і робити це з любов’ю. Переодягаючи новоприбулого, сестри нерідко бачили, як разом з брудним одягом відшаровується від кісток плоть. Щоб працювати в “Нірмал Хрідей”, необхідно було мати загартовану душу і непереможну віру. Сама мати Тереза показувала приклад самовідданої любові, власноручно обмиваючи і перев’язуючи смертельно хворих прокажених людей. “Коли я омиваю рани прокаженого, я відчуваю, неначе я доглядаю Самого Господа. Невже це не прекрасно?”, – казала вона в одному з інтерв’ю.
Якось журналіст, що спостерігав за матір’ю Терезою, у той час, коли вона ретельно і з любов’ю обмивала гниючого прокаженого, вигукнув: “Я б не зробив цього і за мільйон доларів”.
– За мільйон я б цього теж, напевно, не зробила, – відповіла мати Тереза, – тільки через любов до Христа.
Прагнучи нічим не виділятися серед інших, мати Тереза настільки дотримувалася графіка робіт (який сама і створила), що навіть чистила нужники, мила підлоги і прала білизну, коли підходила її черга. Замість мила і дорогих пральних порошків, мати Тереза навчила сестер використовувати попіл і шкірку кокосових горіхів, щоб максимально обходитися без товарних речей.
Окрім звичайної роботи в будинку для вмираючих сестри щодня ходили вулицями Калькутти, вишукуючи хворих дітей, нужденних, сиріт і приводили в місію. Інші ж у цей час збирали подаяння. Це була робота, яка вимагала величезного упокорювання, самовіддання та послуху.
Мати Тереза вчила своїх сестер ніколи не думати про те, що було вчора чи що буде завтра – перше вже минуло, а друге ще не настало.
Одного дня в місію принесли чоловіка зі зламаним хребтом, пораненого і приреченого. Він не хотів помирати, безперестанно проклинав і лаявся – його муки були жахливими. Щоб полегшити нещасному біль, йому стали давати морфій і, коли він трохи заспокоювався – розповідали про хресні муки Христові. Поступово він почав прислухатися та іноді навіть просив повторити. Цей чоловік ніколи раніше не чув про любов Божу і Його спасіння. У свій останній день він відмовився від морфію, щоб зустрітися з Тим, Кого прийняв у своє серце. Одна із сестер місії свідчила: “Люди так дивно помирають з Богом. Я не пам’ятаю жодного, хто відмовився б вибачитися в Бога і сказати: Я люблю Тебе, Боже! Прости мене!”
Чутка про доброчесну черницю та її помічниць швидко поширювалася не лише в Калькутті, але і за її межами. У місію дітей приносили і приводили перехожі, поліцейські, а також доставляли лікарні, коли матері відмовлялися від них. Незабаром у будинок для вмираючих почала стікатися така величезна кількість хворих і знедолених людей, що питання про новий будинок стало надзвичайно актуальним.
За фінансової допомоги архієпископа Калькутти за безцінь був куплений великий будинок багатого мусульманина, що переїжджав на постійне місце проживання в Пакистан. Щоб не продавати свій будинок нікому з ненависних індуїстів, через яких він покидав Індію, він вирішив за символічну ціну, 1 лак (за тим курсом, біля 4 тис. доларів), продати його матері Терезі.
У лютому 1952 року в місті з’явився третій будинок. Потім ще один. У 1959 році, незадовго до десятої річниці заснування, мати Тереза отримала право відкрити притулок за межами Калькутти – у Ранчі. Через місяць, за ініціативою місцевого єпископа, відкрився будинок милосердя в Делі. За ним, у період 1960-1964 років, відкриття відбулися у: Джансі, Агрі, Амбалі, Амраваті, Бхагалгурі, Бомбеї, Патні, Парингарі, Джамшедпурі, Векії, Гоа і Дарджилінгу…