Дорога серця

У спільноті «Ляршу», де найважливіше місце ми відводимо людині та стосункам між нами, я відкрив для себе значення «дороги серця». Мені нелегко було прийняти цей спосіб ставлення до інших людей – коли треба бути добрим і лагідним до кожного. Я почав служити на підводному човні в тринадцять років – у такому віці людина дуже легко все сприймає. Від мене вимагали бути швидким, рішучим, компетентним, і я таким став. Коли я був офіцером, і пізніше, як уже покинув військову службу на підводному човні, то був людиною доволі суворою, зосередженою на тому, щоб досягати мети і робити все ефективно – на службі, у праці, у релігійному житті, у вивченні філософії й теології. Моя енергія була зосереджена радше на конкретних цілях та діяльності, аніж на стосунках з людьми.

Я багато чого навчився, відколи почав жити в «Лярші», увійшовши у світ, де стосунки прості й глибокі, де можна разом сміятися і святкувати життя. «Лярш» увів мене в реальність тіла і серця, бо людей розумово неповносправних мало цікавить світ інтелекту, світ абстрактних ідей. Звичайно, іноді ми говоримо про серйозні речі – про народження і про смерть, про сексуальність, лікування, причини конфліктів, про молитву, про справедливість… Від людей неповносправних, як і від усіх решта, вимагають виконувати свою роботу в майстерні з розумінням та відповідальністю. Але поза тим, центром їхнього життя є, без сумніву, не інтелект, а серце. Завдяки їм я зміг перейти від світу інтелекту до іншого світу – світу, в якому життя струмує радістю святкування, присутності та відкритості одне до одного, в якому лунає сміх. Поруч із цим, звичайно ж, існує й страждання – страждання людей, яких терзають внутрішні конфлікти, яких опанувала депресія чи злість.

Коли ми відчуваємо близькість між нами, то ще більше відкриваємось одне до одного; ми стаємо ранимими, безборонними один перед одним, ми відкриваємо одне одному свої труднощі та слабкості. Сила, знання іншої людини викликають у нас захоплення, але водночас віддаляють одне від одного, бо ми стикаємося з тим, чого немає в нас, чого ми не можемо. А от коли відкриваємо один одному наші слабкості та труднощі, тоді стаємо ближчими. А пережиття близькості з іншою людиною допомагає нам відкрити наше найглибше бажання – щоб нас любили, щоб був хтось, хто вірить у нас і цінує нас, незалежно від наших титулів, знань, здібностей. Коли ми відкриваємо, що нас люблять такими, як ми є, то уже не мусимо ховатися від інших за масками та бар’єрами, і в нас починає вливатися життя. Ми більше не мусимо когось із себе вдавати, не мусимо нікому нічого доводити – ми можемо просто бути собою. Ми відчуваємо в собі нову внутрішню цілісність.

Я дуже люблю спостерігати, як бавляться і розмовляють між собою малі діти. Вони не журяться тим, що про них думають інші. Вони не намагаються справити враження розумних чи поважних. Вони просто люблять одне одного і почуваються вільно, є самі собою. У молодому чи дорослому віці людина куди більше зацікавлена тим, яке враження вона справляє на інших. Вона втрачає свободу та безпосередність, які, можливо, віднайде колись у більш зрілому віці, коли усвідомить, що її люблять і приймають такою, як вона є. Тоді людина звільняється від постійної тривоги за те, як її сприймають інші.

Духовні учителі часто звертаються до історій та притч, щоб діткнутися наших сердець та відкрити глибокі правди життя. Ісус, учителі буддизму, ісламу, індуїзму говорили притчами та історіями. Ці притчі пробуджували в людях енергію любові; у простих, кожному зрозумілих формах вони відкривали найглибші правди життя, дарували світло. Історії глибоко западали в душу, пробуджували серце. Зовсім інакше є з теоріями й абстрактними ідеями – вони промовляють до розуму, не заторкуючи серце.

Свідчити – означає розповідати іншим про важливі події свого життя. У «Лярші» ми любимо ділитися нашими історіями про те, як ми прийшли в спільноту, як ми змінились завдяки найслабшим з-поміж нас. Ці історії – про їх любов і простоту, їх мужність, страждання і близькість з Богом. Кому цікаво слухати чиїсь теорії про життя? Але всі ми зворушуємось, коли слухаємо історії про життєвий шлях конкретних людей – П’єра, Едіт, Анни-Марії.

Коли життєва історія іншої людини схожа на нашу і коли ми бачимо, як ця людина серед відчаю віднайшла світло надії, то це і нам допомагає його віднайти. Історії про внутрішнє переображення, про перехід від смерті до життя – це зерна надії.

Дозвольте мені розповісти вам декілька історій.

Коли Антоніо став членом спільноти «Ляршу» у Тролі, йому було двадцять вісім років, з яких більшу частину він провів у лікарні. Він не міг ні ходити, ні володіти руками, він не говорив, а щоб дихати, потребував кисневої маски. Він був дуже слабкий і тендітний, та в очах його було світло, а на обличчі – особлива усмішка. У ньому не було ані крихти злості, відчаю, темряви. Це не означає, що він ніколи не дратувався – він сердився, коли про нього забували, коли вода у ванні була загаряча чи захолодна. Але в ньому був мир, бо він прийняв свої обмеження, свою неповносправність, він прийняв себе таким, яким він є. Він не міг нічого зробити для інших – його неповносправність була занадто глибока. Але він умів любити, любити особливою любов’ю – любов’ю, яка випромінює довіру. Коли ми проявляємо щедрість, то даємо щось іншій людині. Коли проявляємо довіру – даруємо іншій людині самих себе, своє серце; ми запрошуємо іншу людину до зближення.

Антоніо торкнувся сердець багатьох асистентів, які жили з ним. Він навчив їх жити серцем. Ці асистенти мені часто казали: «Антоніо змінив моє життя. Він допоміг мені вийти зі світу, в якому найголовніше – бути переможцем, сильним та агресивним, і увійти в інший світ – світ лагідності й відкритості, в якому кожен, слабкий чи сильний, може бути собою і обмінюватись з іншими своїми дарами».

Нещодавно я отримав листа від однієї жінки. Вона пише: «Минуло два тижні, як помер мій старший брат П’єр. Шість років тому в нього стався тяжкий інсульт, і останні роки свого життя він провів у лікарні, бо потребував особливого догляду. На його похорон прийшло багато медсестер, санітарок. Я бачила глибокий смуток в їхніх очах і була цим дуже зворушена. Шість років тому, коли мій брат боровся зі смертю, я мала велику злість на Бога. Я думала собі: «Чому він тепер мусить жити таким обмеженим життям – тим більше, що він цього так боявся?» Але П’єр так багато що подарував людям довкола себе за ці останні роки свого життя! Одна медсестра мені сказала: «Коли я відчувала знеохоту до життя, я йшла до вашого брата, і він завжди додавав мені мужності».

Що відбувалося з асистентами поруч з Антоніо? Як П’єр додавав мужності медсестрі? Такі люди, як П’єр та Антоніо, вчать нас жити серцем. Для них – як і для дітей та для стареньких людей, що втрачають свої інтелектуальні здібності, – абстрактні поняття, позбавлені почуттів, не означають нічого. Єдина доступна мова спілкування для них – це мова серця. Голландський священик Генрі Ноуен, який багато років свого життя провів у спільноті «Ляршу» в Дейбреку поблизу Торонто в Канаді, був духівником багатьох членів спільноти. Він написав десяток книг, що глибоко заторкнули серця багатьох людей. В одній із своїх останніх книжок він розповідає, як його життя змінив Адам – чоловік з важкою фізичною і розумовою неповносправністю: «Ось чоловік, який більше, ніж хто інший допоміг мені віднайти моє серце, мою спільноту та мого Бога. Ось чоловік, про якого мені довірили піклуватися і який по-особливому прийняв мене у своє життя і у своє серце… Ось мій утішитель, мій вчитель та провідник, який не міг сказати жодного слова, але який навчив мене більше, ніж будь-яка книжка, викладач чи духівник».

Попередній запис

Серце

Наступний запис

Життя в теперішній миті