Серце

Серце – це те, що є найглибше в кожному з нас, центр, з якого ми будуємо стосунки з іншими людьми. Своїм серцем я можу відчути інше серце, яке закликає мене відкриватись до інших, пізнавати іншу людину, любити її таку, як вона є. Маленька дитина живе виключно серцем, вона спрагла стосунків, у цьому вся її радість. Без стосунків дитина не може зростати. І якщо стосунки дитини з батьками виповнені довірою, любов’ю, дитина має відчуття захищеності, безпеки, своєї неповторності та важливості. Ці перші стосунки творять фундамент, який дозволяє дитині в майбутньому відкриватися до інших людей, співпрацювати з ними.

Щоб продуктивно працювати, необхідна енергія, сила, компетентність. А близькість народжується там, де є лагідність, взаємна відкритість до тих ран та надій, які кожен з нас несе в собі. Якщо колись моє серце зазнало відкинення, ця рана може жити і досі, паралізуючи мою здатність відкриватися та співпрацювати з іншими людьми, заганяючи мене в депресію. Або ж я можу замкнутися в собі, зануритися з головою в працю, відмовитися від будь-яких стосунків – усе це заради того, щоб забути цю внутрішню рану. Коли ж, навпаки, серце моє розцвітає любов’ю, воно починає випромінювати радість життя на усіх довкола і через усе, що я роблю.

Мабуть, усім нам доводилось бути свідками могутності любові, бачити, як вона може перемінювати людину – навіть ту, яка здавалась такою холодною та нечуттєвою. Коли людина полюбить когось і її полюблять у відповідь, то її сприйняття себе, інших людей, світу змінюється. Закохану людину легко розпізнати. З її обличчя зникає тінь злості чи депресії. Вона стає лагіднішою та відкритішою до інших. Вона вже не замикається в собі, а хоче бути відкритою, привітною. З неї випромінює свобода, доброта, лагідність.

Бути людиною означає щось більше, ніж лише думати та працювати. У кожному з нас криється спрагла любові дитина. Серце – місце нашої зустрічі з іншою людиною. Серцем ми можемо відчути і розділити з нею її радість та біль. Воно кличе нас вийти з нашої самоізоляції. Серце дає нам змогу відчути єдність з іншою людиною.

Дорогу серця треба свідомо вибрати, і якщо ми її вибрали, то це означає, що ми трактуємо людей як людей, а не як гвинтиків механізму. Я можу сприймати кухаря в ресторані просто як особу, якій заплатили, щоб вона варила їсти, і варила добре, або як людину, в якої є серце і яка потребує розуміння та доброти. Поважати кожну людину означає турбуватися про неї, намагатись зрозуміти її потреби, сприяти її зросту у внутрішній цілісності, свободі, правді та відповідальності.

Коли я говорю про серце, то маю на увазі не сентиментальність, не ефемерні емоції, а сам центр нашої душі, в якому криється таємниця нашої здатності зростати, любити, ставати справжніми, вірними, повними життя. Наше кам’яне серце може перемінитись у серце тілесне, любляче. Нам потрібно те, що справді живить наше серце, дає йому сили, робить його чутливим до інших людей, до їхніх потреб, їхнього страждання, їхньої лагідності, їхніх дарів.

Утім, наше серце ніколи не є повністю чисте. Люди волають про те, як сильно вони потребують любові, особливо, якщо не отримали її в дитинстві. Є нездорові стосунки, що називають себе любов’ю, але нею не є, бо уникають правди та відповідальності. Є нездорова дружба – коли ми боїмось сказати другові важку правду. Такі стосунки – ознаки незрілості серця. А незріле серце може приводити нас до деструктивних стосунків, а відтак до депресії та смерті.

Тільки серце, яке стало зрілим у любові, може наважитись іти небезпечною дорогою, покладаючись на Бога. Таке серце уміє приймати мудрі, виважені рішення, а водночас ризикувати заради зросту, заради життя. Воно уміє бути з людьми – як із знайомими, так і з незнайомими, воно не має страху зустрічі з тими, хто інакший, хто є з-поза групи. Серце допомагає нам відкрити нашу спільну людськість, яка поєднує нас набагато глибшим зв’язком, аніж той, яким поєднані члени якоїсь групи. Серце не має потреби контролювати інших людей. Воно вільне. А вільне серце робить вільними інших.

Куди важливіше мати отакі стосунки серце до серця, в яких присутній Бог, аніж мати визнання суспільства чи своєї групи. Безумовно, відчуття приналежності до групи важливе, це «земля», з якої ми зростаємо. Але часом ми мусимо відмовитися від визнання групи, аж до готовності бути осудженим та відкиненим нею, якщо хочемо жити згідно з тим, що колись мудреці називали scientia cordis – мудрість серця, – отим внутрішнім, з досвіду набутим знанням, що дає нам силу та мужність відстоювати правду, хоч би за це довелося зазнати приниження та переслідування.

Живучи мудрістю серця, ми вчимося приймати власну ранимість, позбуваємось страху інших людей та відкриваємось до того, щоб слухати їх, бачити їхню красу та їхні дари, розуміти їхні страхи, потреби, сподівання. Мудрість серця закликає нас приймати інших такими, як вони є, з вірою в їх здатність зростати в красі та правді. Серце, яке досягло зрілості, не намагається силоміць нав’язати іншим свою волю. Воно прислухається до внутрішнього ритму зростання кожного. Воно не осуджує інших, а розуміє і прощає. Воно є серцем співчутливим, бачить присутність Бога в інших. Воно йде з довірою в невідому землю. Це серце, яке закликає нас зростати, розвиватися, ставати вповні людьми.

Попередній запис

Походження страхів

Наступний запис

Дорога серця