Досвід спасення

У п’ятнадцятирічному віці я вирішив довірити своє життя Богові. Це, у біблійному сенсі, було подією спасення. Незабаром, однак, у час важкої хвороби, несподівано для всіх ми з моєю сім’єю опинилися між спасенням і стражданням. Ситуація напруги посилювалася ще й тим враженням, що медицина не дає нам великих надій на одужання.

Саме тоді трапилася вирішальна подія. Мій скаутський провідник часто підтримував мене протягом останніх місяців. Одного вечора ми всі були вдома. Після того, як він розповів мені про останні скаутські події, ми почали будувати повітряні замки, не зважаючи на неможливість здійснення наших планів. Разом ми почали мріяти про те, як було б чудово збудувати Євангельську школу. За час мого лежання в ліжку в мені зростало бажання вчитися далі. Я мріяв стати вчителем, навіть попри те, що ніщо не обіцяло мені майбутнього здорового життя.

А сьогодні голос мого друга так рішуче порушує вечірню тишу: «Гайнце, ти все ще думаєш, що лікарі можуть тебе вилікувати?»

Я заперечливо похитав головою.

«То чи ти віриш, що Ісус може тебе зцілити?»

Я був переконаний у цьому, оскільки не раз чув і в недільній школі, і пізніше, на Біблійних курсах, про Ісусові чуда. Однак наступного запитання я справді не очікував:

«Ти згідний, щоб я зараз молився Богові за твоє зцілення?»

Так, я був згідний.

Сьогодні я не зовсім розумію, на що я тоді надіявся більш за все – на віру свого друга чи на Бога. Чоловік став на коліна біля мого ліжка:

«Ісусе, ми знаємо, лікарі більше не можуть вилікувати мого друга. Тому прошу Тебе – Ти сам вилікуй його!»

На додаток до цієї молитви він допоміг мені випрямитися. Мої ноги, які висіли на спинці ліжка, були трішки більшими за самі кістки. Це було й не дивно після п’яти місяців лежання без будь-якої фізіотерапії. Раптом він узяв мене під руки. Ми разом повільно пройшлися в інший бік кімнати й назад. Коли я знову ліг на ліжко, ми разом подякували Богові за Його доброту.

Незабаром мої батьки повернулися з театру додому. Вони зреагували з такою вдячною радістю, ніби завжди очікували можливости, щоб ми досвідчили Боже втручання в людське життя. Через кілька днів мене провідав домашній лікар, а я вийшов до дверей йому назустріч.

Усі зрозуміли, що того вечора Господь накреслив вектор мого майбутнього розвитку. З того часу я з кожним днем все більше й більше усвідомлював, що одужую. Згодом я став провідником скаутів, проводив спортивні заняття на вчительському семінарі, пізніше відбував військову службу. За весь той час із серцем у мене не було жодних серйозних проблем. Господь мене повністю відновив. Цей факт став для мене історією спасіння. Для моєї матері ця історія не була нічим новим. Кілька років до цього вона також пережила страшну хворобу, на межі зі смертю, і Бог її зцілив.

* *

Сім’я моєї першої дружини Гайді пережила схожий досвід. Під час наших з Гайді заручин важко захворів її брат Ганс-Руді. Беручи участь у навчання новобранців, він просто впав без свідомости під час переклички. Лікарі побоювалися, що в хлопця хвороба мозку і відправили його в центральну лікарню Цюріха. Діягноз прозвучав страшно – пухлина головного мозку.

Гайді, як родичка та майбутня медсестра, могла бути присутньою на операції. Після відкриття черепної коробки та першого гістологічного аналізу відомий у всьому світі нейрохірург професор Краєнбюль, визнаючи своє безсилля, сказав: «Ми маємо справу з однією із найбільш злоякісних ракових пухлин. До того ж вона так сильно зрослася із дихальним центром, що ми вже не можемо здійснювати оперативного втручання, а мусимо просто зашити відкриту рану».

Наступні дні стали наче страшним сном для пацієнта та його сім’ї. Оскільки паліятивні заходи тоді були ще слабо розвинуті, приписані ліки ледь притуплювали невимовний біль хлопця. Біля ліжка хворого молилися його друзі та знайомі за зцілення. І Бог втрутився в цю ситуацію, у чудесний спосіб оздоровив хворого і подарував йому понад сорок років щасливого життя з дружиною та дітьми.

Упродовж п’яти років після хвороби вже не проявлялися жодні симптоми і батько Ганса-Руді поїхав до центральної лікарні Цюріха. Він працював сільським лікарем, а кілька років тому після щирих молитов до Бога зцілився від важкої алкогольної залежности. Отож, він зустрівся із професором Краєнбюлем і сказав йому, що його син зцілився. Такої відповіді хірурга не очікував: «Значить, йому поставили неправильний діягноз!».

Зовсім іншою була реакція головного лікаря Вебера, який був асистентом на тій операції, а згодом став професором-нейрохірургом у головній лікарні Сант Галлена. Через двадцять років ми з ним випадково зустрілися, і я запитав його: «Чи Ви пам’ятаєте Ганса-Руді Сарторіуса?»

«Ну звісно, – відповів той. – Він помер?»

Після того, як я розповів йому про те, що тоді трапилося, він підняв палець догори і сказав: «От бачите, не все в наших руках!»

Страждання, що дає зріст

Нас заохочує досвід того, що Господь може перетворити страждання на спасення. Що ж стається тоді, коли страждання неможливо побороти, наприклад під час важкої недуги, яка закінчується смертю? Тоді всі історії спасення і зцілення, які ще стоять перед очима, стають для нас серйозним випробуванням віри. Тоді усвідомлюємо, що річ не в спасенні від смерти, а у випробуванні стражданням.

* *

Кілька років перед моїм виходом на пенсію ми з дружиною провели найкращі канікули в нашому житті на острові Крит. Коли подорож підходила до завершення ми почувалися такими щасливими, як ніколи. Ми насолоджувалися новим етапом життя, менше обтяженим завданнями та обов’язками, які чекали нас вдома. Тоді ми й не здогадувалися, що попереду в моєї дружини останні кілька місяців життя. Невдовзі після того ми зіткнулися зі страшним фактом – в її організмі сильно прогресували меланома та дуже агресивний рак шкіри. Тоді нам довелося пережити новий досвід. Ми просили в Бога зцілення, наші друзі та знайомі долучилися до нашої молитви. Однак не так сталося, як ми надіялися. Незважаючи на те, що наставали моменти, коли виглядало, що ми побороли цю страшну недугу, Бог забрав від мене мою дружину.

Мене оточили турботою друзі та знайомі, яким ми раніше допомагали у важких ситуаціях. З мого серця виривалося запитання, на яке досі не знаходжу вдалої відповіді: Що ця смерть означала? Чи ця подія була чимось на кшталт «нещасного випадку» на Божому підприємстві? У момент глибокої депресії я сказав Богові: «Згодом я хочу все-таки довідатися, який позитивний сенс має ця історія!»

Потім я задавався іншими питаннями: Чому сьогодні не відбувається стільки зцілень, як описано у Святому Письмі? Може, ми замало очікуємо від Бога? Або ж від нас значно більше приховано, ніж ми собі думаємо? Окрім того, мене почали переслідувати постійні зустрічі з людьми, які давали зрозуміти, що хвороба моєї дружини тісно пов’язана із глибиною та серйозністю нашої віри та молитви: «Ви повинні тільки вірити!».

Їхні слова були серйозним викликом для мене. Чи справді Ісус ставить людям певні вимоги, перш ніж їх зцілити? Часто Біблійні тексти, які мені зустрічалися, підтверджували те, що втручання Бога інколи залежить від довіри, яку виявляє людина. Водночас я усвідомив: зцілення – це вільний та незалежний дар Божої милості. Різні уривки показують, як по-різному Ісус поводився із хворими.

Попередній запис

Між спасенням і стражданням

Наступний запис

Спасення лежить у Божих руках