Доторк милосердя

«Біле, я думаю, що все вдасться. Я думаю, ми зможемо розбудовуватися на наших дев’яноста акрах».

Квіг був (і все ще є) членом правління, який у ранні роки церковної спільноти Вілов Крік провів сотні годин, працюючи з юристами та різними органами влади в Південному Барінгтоні для отримання дозволу на побудову храму. Зрештою, після багатьох місяців оббивання порогів здавалося, що влада була готовою дати нам дозвіл.

«Є лише одна проблема, – попередив мене Квіг. – Сільські посадовці турбуються про переповнення громади і скупчення людей. Вкрай важливо наразі нічого не афішувати». Він подивився мені у вічі та повторив: «Що б ти не робив, з ким би не розмовляв, не афішуй цього».

«Гаразд, – погодився я. – Я цього не робитиму».

Квіг далі пильно дивився на мене.

«Чому ти так дивишся на мене?» – поцікавився я.

«Я повинен чітко пояснити тобі. Ми провели сотні годин за вирішенням цього питання і не можемо дозволити собі так просто упустити цей шанс». І щоб ще краще прояснити ситуацію, Квіг запитав: «Скажи мені, чого не можна кричати в театрі?»

«Пожежа».

«Чого не можна говорити в Південному Барінгтоні?»

«Я не знаю».

«Великий».

«Зрозумів».

За декілька тижнів подзвонив репортер, щоб взяти телефоном інтерв’ю. «У Вас є час на розмову?» – запитав він.

«Звичайно», – сказав я.

«Розкажіть нам про вашу церковну спільноту».

«Це чудове місце. Багато людей знаходять Христа і допомогу для себе».

Репортер запитав: «Чим Ви займаєтеся?»

«Ну, ми працюємо з молоддю, надаємо допомогу бідним і самотнім людям».

Він сказав: «Звучить так, ніби у Вас багато чого відбувається».

«Саме так. У нас цілий перелік справ, адже ми хочемо надавати людям усі види допомоги».

«Перелік справ? Звучить багатозначно».

«Гадаю, що так. Ми хочемо об’єднати людей із різних місць».

Репортер обговорював цю ідею зі мною ще десять хвилин і зрештою вимовив: «Це схоже на великий релігійний центр».

«Я не знаю, як це назвати, але ми прагнемо до реалізації багатьох місій і завжди відчинених дверей для людей».

«Дуже дякую, Біле».

Наступного дня хтось підійшов до мене і кинув газету просто в обличчя. Я прочитав надрукований великими півжирними літерами заголовок «Релігійний центр з’явиться в Південному Барінгтоні».

Я пригадав голос Квіга, який попереджав мене два тижні тому. «Не кричи в театрі “Пожежа”, а в Південному Барінгтоні “Великий”».

Я знав, що Квіг подзвонить. Відразу закралися підозри, що моя кар’єра молодого пастора завершилася, так і не розпочавшись! І я заслужив на це. Квіг провів багато годин, налагоджуючи контакти з владою, а я зруйнував усе одним необережним інтерв’ю.

Однак я все ще сподівався. Можливо, мені оголосять сувору догану і дадуть ще один шанс. У будь-якому разі я не чекав із нетерпінням на дзвінок, але знав, що він неодмінно пролунає.

Це сталося після обіду. Найперше Квіг вимовив: «Ти розумієш, що не повинен був афішувати все це?»

«Мені шкода. Ти не уявляєш, наскільки я шкодую про це». Я не міг зупинитися. І далі просив вибачення, аж доки Квіг не зупинив мене і не сказав: «Ти молодий». (Він не додав «і дурний», хоча ми обоє знаємо, що це малося на увазі також). «Я впевнений, такого не повториться. Крім того, у тебе є серце, у тебе є проникливість і, – а далі пролунали слова, які схвилювали мене, – у тебе є друг. Я отримав премію і хочу запросити тебе в італійський ресторан на обід. Зустрінемося там».

Саме тоді я відчув смак, відчуття, бачення і доторк милосердя. Це абсолютно відрізнялося від бачення речей, із яким я виростав.

Натирання пухирців за виконанням одноманітної доброї роботи

У цій країні життя базується на вчинках. У дитинстві нас вчать: якщо ти хочеш чогось, то повинен це заслужити. Дорослими ми знаємо: якщо ми хочемо збуту товару, то повинні йти продавати. Якщо ми хочемо кар’єрного просування, то повинні працювати подовжений робочий день. Якщо ми хочемо бути успішними – чи то на роботі, чи то в спорті, чи то фінансово, – то повинні поринути в роботу і досягти успіху.

Таке розуміння переважало в першу половину життя, коли я намагався догодити Богові, роблячи добро і виглядаючи хорошим. Врешті-решт, роздумував я, старанність у навчанні і спорті була оцінена, то хіба не те саме відбувається і у вірі? Але згодом я почав цікавитися: «Як Бог оцінює мої вчинки? Якою є частка добрих справ, і як мені знати, чи я справляюся чи зазнаю невдачі?»

Коли я грішив, то щоразу роздумував: «Чудово, знову все спочатку». Здавалося, що я намагаюся видертися на льодяний схил – посковзнувшись один раз, ти скочуєшся вниз.

Почала закрадатися думка: «Напевно, я ніколи не буду достатньо добрим». Я знав, що милосердя може виявлятися до певної міри, і здавалося, що воно проходить повз мене. (Апостол Павло говорив, що він був найгіршим грішником, але він ніколи не знав мене).

Одне слово, зі мною все зрозуміло. Принаймні я так думав, доки не відчув милосердя на собі. Коли я прочитав у книзі Ісаї, що навіть мої найправедніші дії – святковий одяг – були немов ганчірки для мастила на станції техобслуговування, то усвідомив, що найблагородніші справи не виправдають мене. Навіть моїх найкращих вчинків було замало.

Зараз це може видаватися для декого з Вас дивним, але усвідомлення того, що завдяки власному квитку неможливо дістатися до небес, стало для мене звільненням. Я усвідомив, що потрібно сісти на інший поїзд, і саме тоді пересів на локомотив під назвою милосердя. І коли я вперше відкрив для себе правду про милосердя, то простягнув свої руки і відкрив своє серце в молитві: «Боже, якщо Ти настільки милостивий, що запропонував мені порятунок і прощення моїх гріхів… Якщо Ти готовий взяти мене на небеса завдяки тому, що Христос зробив заради мене на хресті… Якщо Ти робиш це для такого грішника, як я, і якщо це подарунок, то, Господи, я приймаю його».

Я відчув досі не знані полегшення і звільнення. Врешті-решт я припинив натирати пухирці, виконуючи одноманітну хорошу роботу. Я звільнився від туго натягнутого канату страху перед смертю й покаранням і натомість потрапив на безпечну землю та отримав захист неймовірної любови, яку не стримують жодні мотузки. У Святому Письмі, яке стало для мене платформою впевнености, сказано: «Бо спасені ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився»[1].

Пізніше я пішов до своєї приятельки і запитав: «Чому ніхто мені не пояснив, що я можу врятуватися милосердям, а не через свої вчинки?»

Вона відповіла: «Біле, ми всі намагалися пояснити це, але ти був так рішуче налаштованим на порятунок, що просто не чув».

Вона мала рацію. Чи це також стосується Вас? Чи намагаєтеся лізти духовною драбиною вчинків, не усвідомлюючи, що ця драбина ніколи не дістанеться до Бога? Якщо так, то в мене є для Вас чудова новина. Бог, Якого Ви шукаєте, є милосердним.

У Псалмі 103:8 читаємо: «Щедрий і милосердний Господь, довготерпеливий і многомилостивий». Якби хтось попросив: «Покажи мені хоча б один вірш із Біблії, який описує Бога», то я би вказав саме на цей.

Милосердя змінило моє життя, але я наштовхнувся на дещо, незрозуміле для нашого суспільства. Коли люди називають когось милосердним, то вони зазвичай мають на увазі милу, толерантну, чуттєву особу. «О, яка милосердна людина». «Який милосердний господар чи господиня». Але що означає милосердя в Біблії? Я хочу трішки глибше пояснити це визначення, бо розуміння природи Божого милосердя стало найпереконливішим досвідом на шляху до християнства.


[1] Ефесян 2:8-9

Попередній запис

Розбиваючи кайдани неправедности

Наступний запис

Справедливість, милість і милосердя