Такі герої Старого Заповіту, як Йов і Єремія інколи вголос дивувались, чи не «затулив Бог Свої вуха» на їхні крики болю. Ісус поклав кінець цим різким і рішучим спекуляціям. Бог не тільки не затуляв Свої вуха, Він раптом взяв оці вуха – у буквальному сенсі, взяв людські вуха з барабанними перетинками, вушними кісточками і вушною раковиною. У потрісканих від засухи і запилених піском рівнинах Палестини Божий Син особисто відчував вібрації людських стогонів на молекулярному рівні: стогони хворих і нужденних, і волання про допомогу тих, хто більше відчував провину, аніж біль.
Звільніть свої думки від зайвого і замисліться на хвилину про життя Ісуса. Він був єдиною особою в історії, яка змогла спланувати власне народження. Хоча Він принизив Себе до того, щоб змінити досконале небесне тіло на слабке тіло з крові і м’язів, хрящів і нервових клітин. Біблія каже, що немає такої людської спокуси, якої б не зазнав Ісус. Він був самотнім, втомленим, голодним, терпів особисті образи від сатани, був оточеним причіпливими прихильниками, переслідуваним могутніми ворогами.
Щодо фізичної зовнішності, у Біблії є тільки один опис Ісуса, написаний за сотні років до Його народження пророком Ісаєю: «Не мав Він принади й не мав пишноти; і ми Його бачили, та краси не було, щоб Його пожадати! Він погорджений був, Його люди покинули, страдник, знайомий з хоробами, і від Якого обличчя ховали…» (Ісая 53:2-3).
Коли Ісус вперше почав Своє служіння, люди насміхалися: «Чи може бути що добре з Назарету?» Старовинний етнічний жарт каже: Ісус, провінціал, сільський незграба з Назарету. Відповідаючи такій репутації, Він, здавалося, тяжів до інших відкинутих: тих, хто був відмежований від інших через проказу, повій, збирачів податків, паралізованих, загальновідомих грішників.
Одного разу сусіди Ісуса вигнали Його з міста і намагалися вбити Його. Його власна сім’я сумнівалась в Його здоровому глузді. Чергові начальники гордовито доповідали, що жодна влада чи релігійні лідери не вірили в Нього. Його послідовниками була строката команда рибалок і селян, серед яких фермер переселенець почувався б так комфортно, як вдома. Але в кінці навіть ці зрадили Його, коли співвітчизники Ісуса проміняли Його на життя Варави, справжнього терориста.
Жодна інша релігія – ні іудаїзм, ні індуїзм, ні буддизм чи іслам – не пропонує такої унікальної жертви всемогутнього Бога, Який добровільно прийняв всі обмеження і страждання Своїх творінь. Як писала Дороті Сайєрс:
«З якої б причини Бог не вибрав створити людину такою, якою вона є – обмеженою, страждаючою, об’єктом смутку і смерті – Він був достатньо чесним і сміливим, аби прийняти власні ліки. В яку б гру Він не грав зі Своїм творінням, Він дотримувався власних правил і завжди грав чесно. Він не вимагає від людей того, чого б Він не вимагав від Себе. Він особисто пройшов через увесь людський досвід, від звичайних роздратувань сімейного життя, гнітючих обмежень важкої праці і браку грошей аж до найгірших жахіть болю і приниження, поразки, відчаю і смерті. Коли Він був людиною, Він грав роль людини. Він народився в бідності, помер у ганьбі і вважав, що все це має сенс»[1].
Той факт, що Ісус прийшов на землю, де Він страждав і помер, не забирає болю з нашого життя. Але це показує, що Бог не сидить бездіяльно і спостерігає, як ми страждаємо на самоті. Він став одним з нас. Таким чином в Ісусі Бог дав нам можливість ближче і особисто подивитися на Його реакцію на людські страждання. Всі наші запитання про Бога і страждання фактично повинні фільтруватися через наші знання про Ісуса.
Як Бог на землі реагував на біль? Коли Він зустрічав людину, якій боляче, Він був глибоко зворушений співчуттям (від латинських слів pati і сит, «страждати з»). Жодного разу Він не сказав: «Терпи свій голод! Проковтни своє горе!» Коли помер друга Ісуса Лазар, Ісус плакав. Дуже часто, і навіть кожного разу, коли Його просили, Він зціляв біль. Інколи Він порушував цю Свою вкорінену звичку, як наприклад, тоді, коли зцілив кровоточиву жінку, коли торкнувся до неї, або коли торкався вигнанців прокажених, ігноруючи їхні крики «Нечистий!»
Зразок Ісусової реакції має переконати нас, що Бог – це не той Бог, Якому приємно дивитися як ми страждаємо. Я сумніваюсь, що учні Ісуса мучилися запитаннями на зразок: «Чи Богові не байдуже?» Вони мали наглядний доказ Його участі кожного дня: вони просто дивилися Ісусові у вічі.
А коли Сам Ісус стикнувся із стражданнями, Він прореагував, як більшість з нас. Він втікав від них, три рази запитуючи, чи немає іншого способу. Іншого способу не було, і тоді Ісус, можливо вперше, відчув те, що відчуває більшість людей – відчув себе покинутим: «Боже Мій, Боже Мій! Чому Ти Мене покинув?» В євангельській розповіді про останню ніч Ісуса на землі я спостерігаю гостру боротьбу зі страхом, безпомічністю і надією – тими ж кордонами, з яким стикається кожен з нас у стражданнях.
Записи про життя Ісуса на землі мали б раз і назавжди відповісти на запитання «Як почувається Бог щодо нашого болю?» Відповідаючи, Бог не дав нам ані слів, ані теорій щодо проблеми болю. Він дав нам Самого Себе. Філософія може пояснити багато складних речей, але не має сили їх змінити. Євангеліє, історій життя Ісуса, обіцяє такі зміни.
[1] Дороті Л. Сайєрс. Християнський лист до постхристиянського світу. Гранд Репідс, Мічиган: Видавнича компанія Вільяма Б. Еєрдманса, 1969. С. 14.