Звичайно, довгою є дорога, що веде до здобуття такої внутрішньої свободи, яка вже не зосереджена на здобуванні певного результату, а, навпаки, навіть із поразки вміє черпати нову відвагу. Таким, як ми, це дається нелегко. Адже часто ми гніваємося на Бога. Відчуваємо, що Він залишив нас на самоті з нашими стараннями, щоб ми могли жити життям, яке випливає з християнської віри і повністю з ним упоратися. Численні запитання рояться в наших головах і серцях: «Де Ти був, Господи, коли я не знав, що далі? Де була Твоя допомога, коли розпадався наш шлюб? Чого Ти хотів від мого життя тими знаками і вказівками, поміж якими я остаточно заблукав? Де Ти є, коли наші діти в час дорослішання йдуть іншими, ніж ми, шляхами, відвертаючись від Тебе і від нас? Де Твої чуда, коли хвороба брутально перекреслює наші життєві плани і надії?»
Багато хто з нас звик оминати або виносити за дужки свою приховану злість на Бога, спричинену Його, як ми гадаємо, бездіяльністю, тобто мовчанням. Ми розчаровані в Ньому. Ми відмовляємося від Нього, не протестуючи голосно. Ми вже не розмовляємо про Нього, не кажучи навіть про те, що не розмовляємо з Ним. Як же швидко і часто обіцяне нам Боже змилування в наших очах перероджується в дратівливу Божу «жалісливість»? Чому Він не об’явиться нам більш однозначно? Чому не проявиться рішуче? Чому, зрештою, не наведе лад, щоб кожен міг побачити, хто є Господарем світу? Чому діяння Ісуса стає особливо безрезультатним, коли наштовхується на опір? Навіть найперший виступ на Його батьківщині, серед рідних, який спочатку сприйняли здивовано і схвалили, закінчився тим, що Його викинули із синагоги. Одного разу, коли Він ставив надто проблемні запитання, земляки з Назарету вивели Його на узгір’я. Як один із-поміж них – а таким був для них Ісус як знайомий їм син теслі – Він не мав права піддавати сумніву спосіб їхнього життя і практиковану віру.
Ми, сучасні, не обов’язково радісно реагуємо, коли хтось із нашої родини, громади чи партії публічно висловлюється про наші внутрішні справи. Правду кажучи, взагалі ніхто не має права нас підозрювати. А хто, попри все, так чинить, змушений зважати на опір і агресію, яка проявляється більшою чи меншою мірою.
Спрямувати життя по-новому
Для мене це також видається причиною того, що сьогодні послання Ісуса, на перший погляд, поширюється слабо. Хто прагне реалізувати його у своєму житті, повинен на самому початку дозволити повністю перемінити себе і свої дотеперішні уявлення, спосіб мислення і поведінки. Ми спихаємо Ісуса з Його посланням на маргінес своєї свідомости, спихаємо Його на маргінес своїх зацікавлень, а передусім на маргінес своєї життєвої практики. Часто поводимося так, неначе нічого не знаємо про Бога й Ісуса Христа. Ми забуваємо користати з безмежної Божої доброти і Його милосердя також тоді і саме тоді, коли життя обходиться з нами жорстоко, а Бог раптом виявляється зовсім Незбагненним.
Ми стали християнами за звичкою до тієї міри, що все ще помилково сприймаємо Бога як власні дріб’язкові бажання і уявлення про Нього та про те, як повинен поводитися добрий Бог. Часто в глибині серця ми також переконані в тому, що маємо право на Боже втручання, відповідно до наших бажань. Однак послання Ісуса не знає ніяких прав і, безперечно, жодних привілеїв. Ісус відкриває людям простір можливостей, Його можливостей, Його безконечних можливостей. Хто не хоче помічати того і натомість прикривається своїми правами й уявним пред’явленням своїх прав на них, той мусить почуватися втомленим від послання Ісуса. З плином літ у середині нас виросло «релігійне серце призвичаєння». Ми майже не помічаємо, що сприймаємо Бога з таким самим підходом очікування, щобільше, з таким самим претензійним способом мислення, як в інших життєвих ситуаціях: «Що це дасть? Що отримаю від релігії, від Бога?»
Чи ми ще помічаємо, як неустанно зобов’язуємо Бога в ім’я своїх інтересів і прагнень, коли настає критичний момент у житті? В ім’я своїх претензій, коли стоїмо перед несподіваним і непередбачуваним? Ми вже не міряємо Його мірою. То Він мусить пристосовуватися до наших уявлень.